— Точно. Хіба це не важлива чеснота?
— Давай спитаємо у нього самого. — сказав я, а Анджело здригнувся всім тілом і ледь не впустив пінцет.
— Me cago en diez7 на це лайно. — сказав він і потягся за пластиковим пакетом, аби покласти туди папірець. Тут важко було знайти щось варте моєї уваги і, оскільки дивитися більше нічого, я вирушив до дверей.
Я, звичайно, не був професійним психоаналітиком, але завдяки своєму похмурому хобі я міг часто поглянути зсередини на інші злочини, які мали майже ідентичне походження. Однак дане правопорушення виходило за межі всього, що я коли-небудь бачив або міг уявити. Тут не було нічого, що вказувало б на особистість або мотиви, і я був не тільки заінтригованим, але і роздратованим. Скажіть, який хижак здатний залишити на столі м"ясо, що билося в конвульсіях і вило, як оце тоді?
Я вийшов із будинку і зупинився на веранді. Доукс, тупцюючи поруч з Меттьюзом, розповідав щось таке, від чого капітан виглядав стривоженим. Дебора, схилившись над літньою жінкою, тихо щось говорила. Я відчув на обличчі подих вітру, це був бриз, який починав дути в цих краях перед початком денної грози. Я подивився по сторонах і побачив, як перші великі краплі дощу почали розпливатися по тротуарі. Сангрія, що стояв перед жовтою стрічкою і розмахував мікрофоном, аби привернути увагу капітана, глянув на хмари. Як тільки пролунав перший гуркіт грому, він сунув мікрофон в руки помічника і пірнув у мікроавтобус.
У моєму череві також почувся гуркіт, і я згадав, що за всією цією метушнею пропустив ланч. Цього ні в якому разі не слід було робити; я мав підтримувати свої сили. Мій від природи високий рівень метаболізму вимагав постійної уваги: ніякої дієти для Декстера! Але від"їзд цілком залежав від Дебори, а у мене виникло передчуття, що згадка в даний момент про можливий прийом їжі сестра зустріне без захвату. Я знову подивився в її бік. Дебора все ще воркувала з літньою місіс Мединою. Та перестала блювати, зосередившись на риданні.
Я зітхнув і попрямував під дощем до машини. Я не мав нічого проти того, щоб промокнути. Схоже, у мене буде достатньо часу, аби встигнути висохнути.
І часу було справді достатньо, більше ніж 2 години. Я сидів у машині і слухав радіо, і намагався зобразити в уяві, кадр за кадром, як це було б їсти сандвіч medianoche: хрускіт скоринки хліба, такого підсмаженого, що він, перш ніж відправитися всередину, злегка дряпав порожнину рота. Потім відчувався присмак гірчиці, за яким пішов заспокійливий смак сиру і трохи присоленого м"яса. Наступний укус обдарував мене чудовим маринованим огірочком. Треба прожувати його гарненько, щоб повністю насолодитися ароматом. Проковтнути. Зробити величезний ковток «Айрон Бійр», хоча це зовсім не пиво, а содова. Я зітхнув. Яке блаженство! Я волів би їсти, ніж робити будь-що інше, — за винятком ігор у компанії Темного Мандрівника, звісно. Це справжнє генетичне диво, що я нежирний.
Я був зі своїм третім уявним сандвічем, коли Дебра нарешті підійшла до машини. Вона влізла на водійське сидіння, зачинила двері і просто сиділа там, дивлячись кудись далеко, поза вітровим склом, що було забризкане дощем. І я знав, що це була не найкраща річ, яку я міг сказати, але втриматися вже просто не міг.
— Ти виглядаєш змученою, Деб. Як щодо ланча?
Вона похитала головою, але нічого не вимовила.
— Може, гарного сандвіча? Чи фруктового салату — підійме твій рівень цукру в крові. Ти відчуєш себе набагато краще.
Тепер вона вже глянула на мене, але це був не той погляд, який би обіцяв ланч в найближчому майбутньому.
— Тому я й хотіла бути копом. — сказала вона.
— Через фруктовий салат?
— Те, що там відбулося... — мовила вона і знову повернулася, аби подивитися кудись через вітрове скло. — Я хочу заарештувати того... того, хто здатний зробити таке із людиною. Я бажаю цього так сильно, що навіть можу відчути смак цього.
— Може, це смак сандвіча, Дебора? Тому що...
Вона вдарила долонями по оправці керма, вдарила сильно. Потім вона зробила це ще раз.
— Нехай воно буде ПРОКЛЯТЕ! Буде на біса ПРОКЛЯТЕ все це!
Я зітхнув. Тепер уже ясно, що стражденний Декстер не отримає свою скоринку хліба. І все тому що Дебора мала якесь божественне прозріння при вигляді живого шматка м"яса. Поза всяким сумнівом, це було жахливо, і світ став би значно краще, позбувшись того, хто все це накоїв. Але яким би жахливим не був вчинок, він зовсім не означав, що ми повинні залишитися без ланчу. Хіба ми не зобов"язані підтримувати сили, щоб зловити цього хлопця? Все ж, це був не найкращий час, аби донести до Дебори цю думку, тому я просто сидів там з нею, дивився як дощ б"є по вітровому склу і уявляв свій сандвіч номер чотири.