— Добре, зникаю. Піду зализувати рани, — Симона підхопила зі стільця куртку і сумочку. Її настрій значно покращав. Приємно було усвідомлювати, що поруч є хтось, хто про тебе піклується. — Тільки хотіла ще запитати. Як вважаєш, може, мені варто піти на побачення?

Діана витріщилась на подругу поверх окулярів, які встигла напнути на носа.

— А що, є пристойна кандидатура?

— Так, познайомилася де з ким.

— Ну що ж, чоловіча увага тобі не завадить.

— Ти так вважаєш?

— Звичайно! Водночас викинеш з голови погані думки. Я взагалі не розумію, чому ти замкнулася в чотирьох стінах. Тобі давно час покинути свій кокон і почати жити нормальним життям.

— Гаразд, подивимося. Бувай.

Симона вислизнула з кабінету, щільно прикривши за собою двері, та вже за пів години заходила у під"їзд власного будинку. Вона навіть раділа такому перебігу подій, оскільки мала можливість повернутися до своєї оселі, де почувалася спокійно і впевнено. Однак про відпочинок у жодному разі не йшлося. Навпаки, їй кортіло швидше сісти за роботу, яка найліпшим чином рятувала її від думок. Особливо, якщо ці думки стосувалися минулого. З одного боку, Симона розуміла, що нічого поганого не зробила: деякі люди скоюють більш жахливі вчинки та при цьому не відчувають докорів сумління. З іншого, її все одно мучило почуття провини. І вона нічого не могла з собою вдіяти, скільки не намагалася.

Її невелика, але затишна квартира була розташована на четвертому поверсі старого будинку в центрі міста. Єдина кімната, яку вона облаштувала на свій смак, слугувала одночасно і спальнею, і робочим кабінетом. Завдяки трьом величезним вікнам приміщення здавалося просторим і світлим. Невибагливий, вишуканий інтер"єр було витримано в сучасному стилі. У ньому поєднувалися пастельні тони, своєрідний аскетизм і м"які лінії, приємні оку. Симона самостійно підібрала всі меблі — від розкішного двоспального ліжка до великого письмового столу з мореного дуба. Стіни вона прикрасила кількома абстрактними картинами та естампами, по кутах кімнати розставила світильники незвичайної форми.

Решта дня минула непомітно. Коли на столі задзвонив телефон, стрілки годинника наблизилися до дев"ятої вечора. Перш ніж зняти слухавку, Симона відсунула вбік ноутбук і за допомогою нехитрої вправи розім"яла онімілу спину. Нарешті вона відповіла:

— Я вас слухаю!

Спочатку на тому кінці почувся гамір, за декілька секунд приємний баритон сказав:

— Добривечір, Симоно! Чому ви не прийшли?

Голос здався їй знайомим.

— Хто це?

— Ну от, так я і думав, що ви про мене забудете. А ще запевняли, що любите музику.

— Мартіне, це ви? — від здивування у Симони ледве не відняло мову. — Звідки у вас мій номер? Здається, я вам його не давала.

— Це майже детективна історія. Приїжджайте в «Neapolitano», я вам усе розповім.

— Але вже надто пізно!