— Ну й ідіть під три чорти!

Це були останні слова, які Симона почула від Алека. Вони з Яном не змінили своїх планів й, прихопивши сноуборди, почали підйом на гору. Та раптом сталося те, чого ніхто не міг передбачити. Коли їм залишалося подолати лічені метри, нижче схилом зійшла лавина — саме туди, де був розташований їхній табір. Молоді люди кинулися донизу, але запізнилися: намет зірвало з металевих штирів, а Алек зник, і його не змогли відшукати навіть рятувальники, що прибули на місце трагедії. Більше хлопця ніхто ніколи не бачив.

Симона важко зітхнула та попрямувала до ліфта, намагаючись викинути з голови неприємні спогади. Зараз їй слід було думати виключно про роботу. Вона піднялася на сімнадцятий поверх і опинилася у головному офісі, де в цей час панувала звичайна вранішня метушня: дзвонили телефони, бігали кур"єри, біля кавоварки товклася галаслива молодь. З одного боку, така атмосфера дратувала її, але з іншого — відволікала від докучливих думок. Вона перетнула приміщення офісу, привіталася з секретаркою у приймальні та зупинилася перед кабінетом Діани.

Сьогодні Симона мала здавати ескізи для важливого проєкту, на який Діана покладала великі надії. Це могло дозволити компанії піднятися на якісно новий рівень. Симона була впевнена, що подрузі сподобається її робота, і все одно хвилювалася, немов перед іспитом. До того ж, попереду на неї очікував другий, не менш важкий етап. Після того, як ескізи пройдуть затвердження, необхідно буде перевести їх у тривимірну графіку, а потім скласти проєктну документацію, що охоплювала близько сорока специфікацій, планів і розгорток. Цю частину роботи Симона майже ненавиділа.

Постукавши у двері, вона зазирнула в кабінет, який більше нагадував конференц-залу на сотню місць. Одну стіну в ньому займали шафи, протилежна являла собою французьке вікно від стелі й до самої підлоги. Діана сиділа за величезним столом і переглядала документи. На ній був чорний діловий костюм; таке ж чорне, ніби воронове крило волосся, облямовувало кругле обличчя. На кінчику носа красувалися окуляри в класичній оправі, що робило її схожою на директорку школи. Діані пасував цей образ, хоча зайва суворість, і не тільки у зовнішньому вигляді, відлякувала чоловіків — своїм крутим норовом вона примудрялася наганяти острах буквально на кожного. Щоправда, одного разу Діана була заміжня за маловідомим, але симпатичним художником. Їхній шлюб тривав два роки, після чого бідолаха втік за першої ж нагоди, не залишивши їй навіть записку.

— О, Симона Кім власною персоною! Проходь, проходь, — вигукнула вона своїм низьким, глибоким голосом і помахом руки запросила подругу ввійти. — Я чекала на тебе. То як, принесла?

Симона у відповідь кивнула, зняла куртку та поклала її на стілець разом з сумочкою.

— Так, ось!

Щоб звільнити простір, Діана відсунула убік папери, після чого почала виймати ескізи з теки та розкладати їх на своєму величезному столі.

— Отже, подивімося, — вона поправила окуляри на носі й, глянувши на перший, одразу засяяла. — Молодчина! Це саме те, чого я хотіла!

Ескізи явно їй сподобалися. Діана продовжувала переглядати їх та одночасно сипати компліментами на адресу Симони, яка, попри важливість моменту, думала про своє. Вона знову поринула у спогади десятирічної давності. Їй не йшло з думки, що, якби вони з Яном відмовилися від підйому на гору і вчасно поїхали, трагедії напевно вдалося б уникнути. А ще Симона тривалий час сподівалася на диво, поки не зрозуміла, що дива не буде: Алек загинув — з цим варто було змиритися. Та ось на обрії з"явився чоловік у чорному пальті, і все перекинулося з ніг на голову.

— Агов, подруго, досить витати у хмарах, — Діана клацнула пальцями перед її носом. — Ти сьогодні якась неуважна. Не виспалася?

— Все гаразд, — збрехала Симона, намагаючись поводитися якомога природніше.

— От тільки не треба вважати мене дурепою, — Діану було не так легко ошукати. — Зізнавайся, у чому справа? Що сталося?

Симона набрала повні легені повітря.

— Сьогодні на вулиці я бачила Алека, — вимовила вона одним подихом. — І чесно кажучи, я розгублена.

— Отакої! Цього не може бути!

— Я знаю. Але що, коли він живий?

— Ти з глузду з"їхала? — питання прозвучало, наче удар батога. Діана зняла окуляри, поклала їх на стіл і тільки потім продовжила: — Послухай, ти маєш опанувати себе. Минуло десять років. Якби Алек був живий, він давно б з"явився.

— Ти вважаєш, я цього не розумію? — голос Симони по-зрадницькому затремтів. — Та я перша, хто готовий у це вірити. І все ж таки... Хіба я могла так помилитися?