— Авжеж, ми були близькими друзями. А що сталося?

— Мені б не хотілося обговорювати це телефоном. Ми можемо зустрітися?

— Звичайно! Коли ви хочете, щоб ми зустрілися?

— Найкраще просто зараз. Ви зможете?

— Взагалі-то, мені треба на роботу, — Симона якусь мить вагалася. — Але я готова зустрітися. Куди мені прийти?

— Ви знаєте кондитерську на розі біля консерваторії?

— Так, знаю.

— Тоді я чекатиму на вас там за пів години!

— Добре, я прийду!

— До зустрічі!

Симона поклала слухавку і втупилася у вікно — вона не могла позбутися поганих передчуттів. У той самий час з голови не йшли думки, які наполегливо повертали її до минулого. Ян був заводієм в їхній компанії, веселий, відчайдушний, завжди в курсі, чи підходить завтрашня погода для спуску на сноубордах. Він нічого не боявся, з його обличчя не сходила усмішка. Проте після трагедії з Алеком в ньому щось зламалося, наче лопнула пружина в годинниковому механізмі. Ян переживав утрату кращого друга набагато гостріше, ніж будь-хто інший. З Симоною вони майже не спілкувалися і телефонували один одному лише у день чергових роковин. Тому, коли вона дізналася про його одруження, то дуже зраділа. Отже, він оговтався, відпустив свій біль. Якби і їй вдалося залишити все у минулому та рушити далі. А тепер цей дзвінок від Лори. Невже щось сталося і з Яном?

Кондитерська, про яку казала Лора, була розташована в чотирьох кварталах від будинку Симони. Це місце мало велику популярність у шанувальників французької випічки: їхні круасани, бріоші, пироги та булочки з начинкою були найсмачнішими в місті. Симона купувала там дещо до свят, і навіть Діана зі своєю вічною дієтою не відмовляла собі у задоволенні зазирнути туди. До речі, дзвінок Лори її теж схвилював, і вона без проблем відпустила Симону на зустріч.

Лора сиділа за столиком у глибині приміщення, перед нею була неторкнута чашка кави. Симона одразу впізнала дівчину, хоча ніколи не зустрічалася з нею особисто, а тільки бачила її на весільних світлинах, які надіслав їй Ян. На них вона виглядала дуже привабливою. Але зараз її зовнішній вигляд приголомшував: стягнуте в тугий вузол волосся, бліде виснажене обличчя без косметики, запалені від безсоння очі — ось все, що залишилося від колишнього образу.

— Вітаю! Я не запізнилася? — привіталася Симона, намагаючись нічим не виказати своєї розгубленості.

— Добридень! Сідайте, будь ласка! — Лора простягнула руку, що виглядала такою ж безкровною, як її обличчя. — Вам щось замовити?

— Дякую, не треба. Я нещодавно поснідала, — Симона опустилася на сусідній стілець. — Ви хотіли поговорити?

— Так, боюся, у мене погані новини, — жінка зітхнула і втупилася у свої руки. Було помітно, що їй нелегко приборкувати емоції. — Річ у тому, що з Яном трапилася біда. Його збила машина і зараз він у реанімації.

— Боже мій! Я нічого не знала, — вигукнула Симона, для якої ця звістка стала справжнім шоком. — Може, потрібна якась допомога? Ви тільки скажіть.

— На жаль, йому ніхто не може допомогти. Ян в критичному стані. Нам залишається тільки молитися, щоб усе обійшлося.

— Поліція знайшла того, хто це зробив?