На ту мить, коли вона закінчила свою розповідь, на місто зійшли сіро-димчасті сутінки, а вздовж алеї спалахнули ліхтарі. Помітно похолоднішало — настав час повертатися.

— Змерзла? — Мартін обійняв Симону за плечі.

— Трохи, — вона охоче притиснулася до нього — на ній було легке пальто з тонкої вовни.

З головної алеї молоді люди ступили на вузьку стежину, яка звивалася серед дерев, і попрямували до головних воріт. Це дозволяло їм скоротити шлях і вже за кілька хвилин вони залишили межі парку.

— Мені дуже шкода твого друга, — Мартін нарешті випустив Симону з обіймів, — але дозволь дати тобі пораду. Викинь все з голови, інакше згориш, позбудешся життєвої сили. Повір мені, я знаю, про що кажу.

Симона уважно подивилася на свого супутника.

— Це пролунало так, ніби ти теж втратив близьку людину.

— Ти вгадала. Але зараз мені не хочеться це обговорювати, — відповів Мартін. — Гайда вечеряти. Я страшенно зголоднів.

Щоб потрапити на стоянку машин, їм залишалося перейти на інший бік вулиці.

— А куди ми поїдемо?

— На твій вибір.

— Тоді пропоную «Neapolitano».

— Ми там були позавчора.

— Ну то й що? Там смачна піца.

Мартін задумливо почухав підборіддя.

— Я пропоную дещо інше. У мене є на прикметі один японський ресторан...

— Нізащо! — перервала його Симона та заперечливо помотала головою. — Ніхто і ніколи не змусить мене їсти сиру рибу.

— Дурненька, я не примушую тебе їсти сиру рибу, — поблажливо усміхнувся чоловік. — В японській кухні й без неї багато чудових страв.

— Ну добре, якщо ти наполягаєш. Тільки відразу скажу — це погана ідея. А раптом мені там не сподобається?

— Тоді підемо в інше місце.