— Поки що ні. Це сталося пізно ввечері, у провулку неподалік від нашого будинку. Поліціянти опитали всіх в окрузі, але ніхто нічого не бачив.

— Мені дуже шкода, — Симона зі співчуттям подивилася на жінку, що сиділа навпроти неї; їй так хотілося підбадьорити її. — Уявляю, як вам важко. Коли загинув Алек, ми з Яном теж не знаходили собі місця. Адже вам відома ця історія?

— Так, чоловік багато розповідав про вас і вашого приятеля. Як ви підлітками їздили в гори й каталися там на сноубордах. І як потім Алека шукали після сходу лавини. До речі, саме через нього я вам і зателефонувала.

— Я не розумію, — Симона відчула, як неприємний холодок пробіг спиною. — Про що йдеться?

— Про те, що у справі мого чоловіка не все так просто.

Симона витріщилася на співрозмовницю:

— Ви вважаєте, що це не був нещасний випадок?

— Саме так. Я думаю, мого чоловіка намагалися вбити.

— Але хто міг на таке зважитися?

— Можливо, той, хто на нього дуже сердитий. Але все по черзі.

Лора ненадовго замовкла, намагаючись зібратися з думками.

— Приблизно два місяці тому Ян пізно повернувся додому. Він був дуже п"яний, хоча не це викликало занепокоєння — мене вразило його обличчя. Воно виглядало настільки блідим і переляканим, що я подумала, чи не накоїв він чогось поганого. Мої питання він проігнорував і відразу пішов до себе. Десь за годину, не витримавши, я зазирнула в його кімнату: Ян сидів на підлозі та роздивлявся старі фотографії. Він схлипував і щось бурмотів собі під ніс, наче з"їхав з глузду. Напевно, так і було, тому що з цієї миті наше життя перетворилося на справжнє пекло. Поведінка мого чоловіка до того змінилася, що я почала хвилюватися за його душевний стан. То він кричав, мов божевільний, то годинами витріщався у вікно, то несподівано зникав без жодного попередження та не з"являвся по декілька днів. Я вже не кажу про його непробудне пияцтво. А за тиждень до лиха з ним стався жахливий припадок. Ян бігав квартирою й увесь час повторював, що це він у всьому винен. А потім... — Лора ненадовго замовкла, щоб звести дух. — А потім несподівано підскочив до мене і, дивлячись мені просто в очі, сказав: «Він живий і він повернувся, щоб помститися!»

...

Симона йшла вулицею, не помічаючи нікого навколо. Її проймала дрож, а в пам"яті час від часу спливали уривки фраз розмови з Лорою.

«Я маю заспокоїтися і все обміркувати», — повторювала вона про себе, щоб привести думки до ладу.

Історія, яку розповіла їй Лора, уразила її в самісіньке серце. Невже Алек дійсно повернувся? Але чому він не дав про себе знати, як зробив би будь-хто на його місці? А що, коли напад на Яна — його рук справа? Тоді Діана має рацію: Симона теж у небезпеці, і їй необхідно звернутися до поліції.

Ні, не може бути! Дівчина у відчаї труснула головою. Вона занадто добре знала Алека: м"якого, вразливого — він ніколи б не вчинив так зі своїми друзями. Його завжди відрізняла відданість їхній дружбі. А скільки разів йому доводилося жертвувати дорогоцінним часом, щоб навчити її та Яна премудростям сноубордингу! Щоправда, минуло десять років — Алек міг змінитися, і зовсім не на краще.

Симона зійшла звивистим провулком і опинилася на одній з центральних вулиць, де панувало звичайне для цього часу пожвавлення. Тут було повно торговців сувенірами, розповсюджувачів рекламних оголошень, вуличних музикантів, туристів і просто звичайних ґаволовів. Це місце нагадувало бджолиний вулик. Уздовж тротуарів тягнулися старі будівлі з ліпниною, перші поверхи яких займали дорогі крамниці та ресторани. З карнизів все ще крапала тала вода, повітря пронизував запах вологи й вихлопів від машин.

Щоб якнайшвидше дістатися до роботи, Симона вирішила одну зупинку проїхати на метро. Вона зробила гак, маючи намір обминути величезну калюжу, коли в кишені її пальта задзеленчав мобільний.

— Алло, — вимовила Симона у слухавку, але окрім вуличного шуму нічого не розчула.