— Ага, тобто, ти визнаєш, що це твоїх рук справа?

— Ну визнаю! А ти, замість того, щоб звинувачувати мене, краще б подякувала. Ти хоч пам"ятаєш, коли востаннє ходила на побачення?

— Хто б казав!

— Не хвилюйся, у мене з цим усе гаразд! А от ти скоро перетворишся на мумію!

— Почалося! — Симона закотила під лоба очі. — Може, поговоримо про щось інше?

— Про що, наприклад?

— Не знаю, ти пропонуй.

— Добре, поговорімо про твою зустріч з Алеком. Сподіваюся, на цьому історія й скінчилася?

Почувши знайоме ім"я, Симона відчула, як сильніше закалатало серце.

— Про це я теж говорити не хочу.

— Чому? — здивовано поглянула на неї Діана. — Невже він знову нагадав про себе?

— Еге ж, шпигував за мною в супермаркеті та добряче налякав. Щоправда, я не впевнена, що то був Алек.

— Може, подзвонити у поліцію? — запропонувала Діана. — Раптом це злочинці стежать за тобою.

— Які ще злочинці? Не вигадуй. Ні, в поліцію дзвонити я не буду. Принаймні поки що. Бракувало мені тільки поліції.

— Тоді тобі точно слід взяти собаку. Причому великого, щоб він тебе охороняв.

— Відчепись ти зі своїм собакою. Я цілий день на роботі — хто з ним сидітиме?

Цієї хвилини в кімнаті задзвонив телефон. Симона підвелася з-за столу і, залишивши подругу наодинці допивати свою каву, попрямувала до кімнати, щоб відповісти на дзвінок.

— Добридень, можу я поговорити з Симоною Кім? — почула вона у слухавці незнайомий жіночий голос.

— Це я. А що ви хотіли?

— Мене звуть Лора, — відрекомендувалася співрозмовниця, яка, судячи з голосу, дуже хвилювалася. — Я дружина Яна Краванія. Ви маєте його пам"ятати. Здається, ви товаришували в дитинстві.