Відповіді деякий час не було. Симона навіть подумала, що перервався зв"язок.

— Добре, — нарешті знову пролунало з динаміка, — я зараз вийду. Тільки у мене небагато часу — я спізнююся на тренування.

— Я тебе не затримаю, — Симона ледь не підстрибнула від радощів.

Її охопило хвилювання від думки, що вона зможе отримати відповіді на свої питання. Навіть чоловік у чорному пальті більше не викликав у неї панічного страху. Симона розуміла, чому Нікі захотів переодягнутися Алеком: його дитяча травма все ще завдавала йому болю та вимагала дій. Хлопця мучило непереборне бажання заглушити цей біль у будь-який спосіб. Тому він вибрав той шлях, який здавався йому найвірнішим — шлях помсти.

Вхідні двері з брязкотом відчинилися, з під"їзду вийшов невисокий міцний юнак зі спортивною сумкою на плечі. Він був одягнений у потерті джинси й синю куртку. І жодних світлих кучерів на голові, а лише короткий темний їжачок. Симона вирячилася на нього з думкою, що сталася якась помилка.

— Нікі? — невпевнено вимовила вона, все ще не вірячи своїм очам.

— Так, це я, — відповів юнак і збіг сходинками вниз. — А ви, як я розумію, та сама?

Симона остовпіла ще більше.

— Що означає «та сама»?

— Ну та, що була з братом у день його загибелі. Не думав, що ви насмілитеся до мене прийти.

— Чому ти так кажеш? — почала вона захищатися. — Я всього лише хотіла дізнатися, як ти живеш. І як почуваються твої батьки. А ти зовсім мене не пам"ятаєш?

Нікі кинув на неї короткий погляд і швидко попрямував тротуаром уздовж проїзної частини дороги. Зараз він був схожий на наїжачене вовченя.

— А чому я маю вас пам"ятати? — продовжив він розмову вже на ходу.

— Тому що я часто бувала у вас вдома, — Симона задріботіла слідом. — Та й батьки твої добре мене знають.

— Мої батьки померли. Будуть ще якісь питання?

Симона голосно видихнула.

— Як померли? Коли? Я нічого не знала про це.

— Ви ще багато чого не знаєте!

— Ну так розкажи!

— З чого це раптом? Ви мені ніхто.