— Тоді за віщо ж ти нам дорікаєш?
— А я вам не дорікаю. Ви зробили для мене все, що могли. Жаль одного — ви вбили в мені віру в будь-які духовні цінності.
— Ми ніколи не заважали тобі вірити в що завгодно. Правда, самі ми не молимося, бо ми актори, і після восьми вистав на тиждень хочеться в неділю відпочити. Але я, природно, сподівалася, що про тебе подбають у школі.
Роджер якусь мить мовчав. Здавалося, йому коштувало великих зусиль продовжити свою думку.
— Якось, коли мені була років чотирнадцять, я стояв за лаштунками й дивився, як ти граєш. Це була, очевидно, чудова сцена, ти говорила так щиро, так зворушливо, що я не зміг утриматися від сліз. Я був просто приголомшений. Не знаю, як це точно висловити, але мене охопило тоді якесь піднесення. Мені було дуже шкода тебе, і водночас я почував себе справжнім героєм. Я обіцяв собі ніколи не робити нічого поганого й нечесного. А потім ти пройшла вглиб сцени до лаштунків і зупинилася коло того місця, де стояв я, сльози градом котилися по твоїх щоках; стоячи спиною до глядачів, ти своїм звичайним голосом звернулася до помічника режисера: «Що цей чортів електрик робить з освітленням? Я ж просила його не давати синього кольору!» А потім, не переводячи духу, ти знов повернулася до залу і вигукнула щось сповненим болю голосом, граючи далі.
— Але ж, любий, це була гра. Якби актриса насправді щоразу проймалася всіма тими емоціями, які вона зображує, то дуже швидко звелася б ні на що. Я добре пам’ятаю ту сцену. Вона викликала справжню овацію! Таких оплесків я більш не чула ніколи в житті.
— Мабуть, я був дурний, що сприймав тоді все за чисту монету. Але я вірив, що ти справді відчуваєш усе, що кажеш. І коли я побачив, що все це тільки гра, у мене всередині щось обірвалося. Відтоді я більш ніколи не вірив тобі. Один раз мене обдурили — і я дав собі слово, що вдруге зі мною вже цього не зроблять.
На устах Джулії заграла ніжна й лагідна усмішка.
— По-моєму, ти мелеш дурниці, мій хлопчику.
— По-твоєму — це, звичайно, дурниці. Ти не можеш відрізнити правди від облудності. Ти весь час граєш роль. Це твоя друга натура. Ти граєш, коли до тебе приходять гості, граєш перед слугами, граєш перед батьком, граєш переді мною. Авжеж, переді мною ти граєш роль люблячої, доброї й уславленої матері. Ти не живеш сама, в тобі живуть лиш ті численні ролі, що їх ти зіграла за своє життя. Я часто замислююсь — хто ти така, реальна істота чи тільки вмістище всіх тих образів, що їх тобі траплялося грати. Часом, коли ти заходила до порожньої кімнати, мене так і поривало відчинити раптово двері, але я боявся… боявся, що нікого там не застану.
Джулія здригнулась і швидко поглянула на нього. Які страшні речі він говорить! Вона слухала Роджера уважно й дещо тривожно, бо він говорив дуже серйозно і висловлював, очевидно, те, що давно вже накипіло у нього на душі. І ні разу вона не чула, щоб він говорив так багато.
— Отже, ти вважаєш, що я тільки граю?
— Не зовсім. Просто ти вся якась облудна. Облуда — ось твоя правда. Так само, як маргарин є маслом для людей, які не знають, що таке масло.
Джулію охопило якесь невиразне почуття провини. Як Гамлет казав королеві?
«Цікаво, чи не надто стара я для ролі Гамлета? Сіддонс і Сара Бернар грали його. Мої ноги стрункіші, ніж у будь-кого з чоловіків, яких я бачила в цій ролі. Треба буде спитати Чарлза, якої він про це думки. Якби ж тільки не цей клятий білий вірш. Писав би краще прозою. А взагалі я могла б зіграти Гамлета французькою мовою в «Комеді франсез». Боже, оце була б сенсація! — подумала Джулія і раптом побачила себе в чорному камзолі й довгих шовкових панчохах. — «Ой леле, бідний Йорік!» Та за хвилину вона знову повернулася до дійсності.
— Навряд чи ти можеш сказати, що твій батько теж не існує. Протягом останніх двадцяти років він грав тільки самого себе.
(«Майкл міг би грати короля — не по-французьки, звичайно, але в тому разі, якщо б ми наважилися поставити «Гамлета» в Лондоні»).