Місцеві газети називали нас героями. Газетярі привели нас із містером Геллораном у парк і зробили наше спільне фото.
Неймовірно, але двоє людей, які були в тому екіпажі, що зірвався з каруселі, відбулися тільки переломами, порізами й синцями. Кілька осіб серед тих, що стояли поблизу, дістали досить глибокі порізи і їм наклали шви, а дехто з тих, кого затиснули в натовпі охоплених панікою людей, мав поламані ребра.
Навіть Вальсова Дівчина (яку насправді звали Еліза) вижила. Лікарям вдалося пришити її ногу і врятувати око. Газети називали це дивом. Про решту обличчя вони не писали.
З часом, як то буває з усіма трагедіями і сенсаціями, цікавість до описаної події стала потроху вщухати. Гладкий Ґев припинив розкидатися паскудними жартами (переважно про безногих), і навіть Металевому Міккі набридло називати мене Супергероєм, постійно перепитуючи, де я забув свій плащ. Її замінили інші події та плітки. На дорозі А36 сталась автокатастрофа, загинув кузен одного зі школярів, а п’ятикласниця Марі Бішоп завагітніла. Отже, життя, як зазвичай, тривало.
Однак я цим не переймався. Мені й самому добряче набридла вся ця метушня. Та й загалом я був не з тих дітей, що полюбляють опинитися в центрі уваги. До того ж чим менше я про це говорив, тим рідше мені випадало уявляти потрощене обличчя Вальсової Дівчини. Кошмари поступово минули. Мої скрадливі мандрівки до кошика для брудної білизни, куди я потай викидав закаляні простирадла, траплялися дедалі рідше.
Кілька разів мама питала мене, чи не хотів би я навідати Вальсову Дівчину в лікарні. Я завжди відмовлявся. Я не хотів іще раз її побачити. Не хотів дивитися на її спотворене обличчя. Не хотів, щоб її карі очі дивилися на мене з осудом: «Я знаю, що ти хотів утекти, Едді. Якби містер Геллоран не схопив тебе за плече, ти б залишив мене там помирати».
Думаю, містер Геллоран до неї навідувався. Часто. Либонь, він мав багато вільного часу. Школа починалась аж у вересні. Очевидно, він вирішив поселитись у винайнятому будиночку за кілька місяців до початку навчального року, аби спершу трохи освоїтися на новому місці.
Напевно, то була непогана ідея. Таким чином усі мали змогу звикнути до його присутності й дістати відповіді на всі свої питання ще до того, як він уперше зайшов до класу:
«Що в нього зі шкірою?» Дорослі терпляче пояснювали, що він був альбіносом. Це означало, що йому бракує якогось «пігменту», котрий забарвлює людську шкіру в рожевий або коричневий колір. «А що в нього з очима?» Те саме. Їм теж бракувало пігменту. «То, значить, він не дивак, не монстр і не привид?» Авжеж, ні. Звичайнісінький чоловік із природженою хворобою.
Вони помилялися. Містер Геллоран був ким завгодно, але звичайним він точно не був.
2016 рік
Лист надійшов без оповіщення, без фанфар, і в мене навіть не виникло лихого передчуття. Він прослизнув у поштову скриньку та втиснувся поміж листом від доброчинного фонду «Macmillan» і рекламною листівкою нової піцерії.
Невже в наш час ще є люди, які пишуть листи? Навіть моя мама, якій сімдесят вісім років, навчилася користуватись електронною поштою, Twitter і Facebook. Правду кажучи, вона розуміється на технологіях краще за мене. Я трохи луддит[2]. І це дуже потішає моїх учнів, чиї розмови про Snapchat, закладки, теґи та Instagram звучать для мене як іноземна мова. «Я думав, що навчаю вас англійської, — частенько кажу їм, скрушно хитаючи головою. — А це якесь летюче кінське лайно. Я й гадки не маю, про що ви говорите».
Почерк на конверті мені не знайомий, а втім, останнім часом я ледве впізнаю свій власний почерк — усе через ті клавіатури й сенсорні екрани.
Я розкриваю конверт і читаю лист, сидячи за кухонним столом і потягуючи каву з чашки. Хоча не зовсім так. Я сиджу за столом і витріщаюся на лист, поки кава холоне поруч.
— Що це?
Я здригаюся й повертаю голову. До кухні, позіхаючи, тихенько заходить іще заспана Хлоя. Її фарбоване чорне волосся розпущене, розтріпана гривка пристала до чола. Вона одягнена в стару футболку із зображенням рок-гурту «The Cure», а на обличчі — залишки вчорашнього макіяжу.
— Це, — кажу я, обережно згортаючи листа, — називається листом. Колись вони слугували людям засобом зв’язку.
Вона кидає на мене зневажливий погляд і показує середнього пальця.
— Знаю, що ти щось кажеш, але все, що я чую, — це бла-бла-бла.