— Ніколи б не подумала, що ти фанат Еліса Купера[3].

— Я люблю його музику, — відповідаю незворушно.

Хлоя осміхається своєю химерною, трохи перекошеною усмішкою, від чого її доволі непоказне обличчя робиться гарненьким. Є такі жінки: на позір вони здаються незвичними, навіть дивними на вигляд, а тоді усмішка чи легенький вигин брови цілковито змінюють їхню зовнішність.

Мабуть, я трішки закоханий у Хлою, хоча й ніколи цього не ви`знаю. Я знаю, що вона сприймає мене радше як турботливого дядька, аніж як потенційного коханця. Я б нізащо не допустив, щоб вона почувалася незручно в моїй присутності, тому й не зізнаюся, що маю до неї якісь інші почуття, окрім дружніх. Тим більше, що в такому містечку, як наше, мої стосунки з набагато молодшою жінкою можуть неправильно зрозуміти.

— Коли має прийти твій «старий знайомий»? — питає вона, підходячи до столу з чашкою кави.

Я відсуваю стільця й підводжуся.

— Близько сьомої, — кажу я і на хвильку вмовкаю. — Можеш приєднатися до нас.

— Краще не буду. Не хочу псувати ваше возз’єднання.

— Добре.

— Може, якось іншим разом. Судячи з того, що я читала, він має бути цікавим чолов’ягою.

— Так, — силувано всміхаюся. — Цікавий. Можна й так його описати.

Дорога до школи, якщо йти бадьорим кроком, забирає в мене близько п’ятнадцяти хвилин. Такого дня, як сьогодні, — приємної сонячної літньої днини, коли з-за хмар клаптиками визирає синє небо, — прогулянка діє на мене заспокійливо. Допомагає зібратися на думці перед початком занять.

Протягом навчального року це буває навіть корисно. Багато з тих учнів, яких я навчаю в Андерберзькій академії, як-то зараз кажуть, «проблемні». У мій час їх би назвали «купкою малих засранців». Трапляються дні, коли я мушу подумки налаштувати себе на роботу з ними. А буває й так, що єдиний засіб, який допомагає мені їх стерпіти, — це невеличка доза алкоголю в моїй ранковій каві.

Як і більшість невеликих ярмаркових міст, Андербері, на погляд пересічного туриста, видається мальовничою і затишною місциною. Безліч стареньких брукованих вуличок, кав’ярень і кафе-кондитерських, а також маловідомий собор. Двічі на тиждень до нас приїжджає ярмарок. Не бракує й гарних парків та річкових набережних для прогулянок. Звідси недалеко до піщаних пляжів Борнмута і вересових пустищ національного парку Нью-Форест.

Але варто трохи придивитись, і ви побачите, що туристичними принадами все й закінчується. Більшість видів праці в містечку сезонні, тому рівень безробіття є дуже високим. Групки знуджених підлітків тиняються по крамницях і парках. Центральною вулицею гуляють із візочками неповнолітні матері. Я не кажу, що це для нас щось нове й такого раніше не було, однак подібне трапляється щораз частіше. Чи, може, це мені лише так здається. Нерідко з віком приходить зовсім не мудрість, а радше нетерпимість.

Я підходжу до воріт парку «Олд Медовз». Саме тут ми зависали в дитинстві. Відтоді він дуже змінився. Воно й не дивно. Тепер тут є новий майданчик для скейтбордистів, а дитячий майданчик, де зазвичай збиралася наша банда, тепер заграбастала нова, сучасна «відпочинкова зона» в дальньому кінці парку. Тут є мотузкові гойдалки й велика тунельна гірка, тирольки[4] і всілякі круті штуковини, про які ми в дитинстві могли тільки мріяти.

Дивно, але старий дитячий майданчик залишили, хоч він занедбаний і безлюдний. Металева драбинка поржавіла, мотузки, на яких тримаються гойдалки, поперекручувались, а колись яскрава фарба на дерев’яній обертовій каруселі позлущувалася й облізла. Подекуди її вкривають старі написи, зроблені людьми, які вже й самі не пам’ятають, чому Гелен сучка і хто обвів сердечком ім’я Енді В.

Я затримуюсь на хвилину, дивлюся, пригадую.

Легесеньке рипіння дитячої гойдалки, колючий холод уранішнього повітря, шурхотіння білої крейди по темному асфальту. Ще одне повідомлення. Але цього разу не таке, як завжди. Не крейдяний чоловічок… щось інше.

Я різко обертаюся. Тільки не зараз. Тільки не це. Я не дозволю знову затягнути себе в минуле.