Я прикипів поглядом до Блідого Чоловіка. Він витяг із джинсів свій ремінь. Ремінь був довгий, занадто довгий, як на його худющу талію, і мав додаткові дірки, аби пасок можна було затягнути ще тугіше.

Дивно, що в такі моменти ми помічаємо якісь дрібниці. Як-от сандалії Вальсової Дівчини. Одна з них, пластикова, рожева і блискуча, злетіла з її ноги. А ще я подумав, що вона, ймовірно, більше їй не знадобиться, зважаючи на те, що їй майже відтяло половину ноги.

— Ти зі мною, Едді?

— Так.

— Добре. Ще трішки. Ти молодець, Едді.

Блідий Чоловік затягнув ременя навколо стегна дівчини — якомога тугіше. Він був сильнішим, аніж здавався. Я майже відразу відчув, що кровотеча сповільнилася.

Він глянув на мене й кивнув.

— Можеш відпустити. Далі я сам.

Я забрав руки з її ноги. Коли напруга трохи спала, вони почали тремтіти. Я схрестив їх на грудях, заховавши долоні під пахвами.

— З нею все буде гаразд?

— Не знаю. Сподіваюся, їй зможуть урятувати ногу.

— А обличчя? — прошепотів я.

Чоловік глянув на мене, і щось у його вицвілих сірих очах змусило мене завмерти.

— Ти бачив її обличчя раніше, Едді?

Я розкрив був рота, але не знав, що сказати, як і не розумів, чому його голос ураз перемінився й уже не був таким доброзичливим, як доти.

Потім він відвернувся й тихенько додав:

— Вона жива. Це найголовніше.

Саме тієї миті над нами лунко розкотився грім і додолу полетіли перші краплі дощу.

Певно, тоді я вперше збагнув, як за якусь частку секунди геть усе може змінитись. Як усе, до чого ми звикли, може зникнути, навіть оком не встигнеш змигнути. Може, тому я й узяв її. Щоб вона була моїм нагадуванням. Щоб її вберегти. Принаймні в цьому я себе запевняв.

Утім, як і більшість із того, у чому ми себе переконуємо, це теж була купа смердючого кінського лайна.