— Ходімо, — сказав Гоппо. — Пошукаємо його там.

— А який сенс? — утрутився Металевий Міккі. — До цього часу його хтось уже підібрав.

— Можу позичити тобі трохи грошей, — запропонував Гладкий Ґев. — Але в мене зосталося небагато.

Я був більше ніж упевнений, що він збрехав. Гладкий Ґев завжди мав більше коштів, аніж ми. А ще він мав найкращі іграшки і найновішого, найблискучішого велосипеда. Його батько володів місцевим пабом, який називався «Буйвіл», а його мама продавала косметику «Avon». Гладкий Ґев був щедрим, але я добре знав, що він дуже хотів покататися ще на кількох атракціонах.

Я похитав головою.

— Дякую. Усе гаразд.

Зовсім ні. Я відчував, як від сліз починають пекти очі. І справа не лише в загублених грошах. Я почувався дурнем, мій день зіпсовано. Я знав, що мама розсердиться й неодмінно дорікне: «А я тобі казала».

— Ви розважайтеся, — сказав я, — а я піду до ятки з гот-доґами і пошукаю гаманця. Нема потреби йти всім.

— Супер, — відказав Металевий Міккі. — Гайда. Ходімо.

Вони повільно розбрелися по ярмарку. Я бачив, що вони відчули полегкість. Адже це не їхні гроші загубились і не їхній день зіпсовано. Я поплентався до іншого кінця ярмарку, до ятки з гот-доґами. Він був якраз навпроти атракціону «Вальс», тому я взяв його собі за орієнтир. Такий атракціон просто неможливо проґавити. Він був у самісінькому центрі ярмарку.

Звучала музика, перекручена стародавніми динаміками. Блимали різнобарвні вогники, а люди верещали, коли екіпажі дерев’яної каруселі оберталися чимраз швидше.

Я підійшов до ятки і взявся шукати, ретельно оглядаючи кожен клаптик землі. Сміття, обгортки від гот-доґів і ніякого гаманця. А чого я сподівався? Металевий Міккі мав рацію. Хтось уже давно його підібрав і поцупив мої гроші.

Я зітхнув і підвів голову. Першим я побачив Блідого Чоловіка. Це, звісно ж, не було його справжнє ім’я. Пізніше я довідався, що його звали містер Геллоран і він був нашим новим учителем.

Його важко було не помітити. Насамперед тому, що він був дуже високий і надзвичайно худий. На ньому були вибілені джинси, мішкувата біла сорочка й крислатий солом’яний капелюх. Він скидався на того співака із сімдесятих, якого любила моя мама. На Девіда Бові.

Блідий Чоловік стояв біля ятки з гот-доґами, потягуючи крізь соломинку якийсь блакитний напій, і дивився на Вальсову Дівчину.

Я теж повернув голову в той бік і спостеріг її. Я досі не заспокоївся через загубленого гаманця, але, крім того, я був дванадцятирічним хлопчиськом, у якого вирували гормони. Мої ночі минали не лише за читанням коміксів під ковдрою при світлі ліхтарика.

Дівчина стояла з білявою подружкою, яку я вже раніше бачив десь у місті (здається, її батько був поліціянтом), але я відразу про неї забув. Дуже прикро, що краса, справжня краса, заступає собою геть усіх і все навколо. Білява Подружка здавалася симпатичною, та Вальсова Дівчина — як я завжди її називав, навіть після того, коли дізнався її ім’я, — була неймовірно вродлива. Висока і струнка, з довгим темним волоссям і ще довшими ногами, такими гладенькими й засмаглими, що вони аж виблискували на сонці. Вона була одягнена в спідницю з рюшами і вільну майку з написом «Relax», з-під якої визирав яскраво-зелений ліфчик. Вона заправила волосся за вухо і на сонці зблиснула золота сережка у формі великого кільця.

Мені трохи соромно зізнаватися, що спочатку я не звернув уваги на її обличчя, але за мить, коли вона обернулася сказати щось Білявій Подружці, я анітрохи не розчарувався. Воно було до болю красиве — з пухкими губами і великими мигдалюватими очима.

А тоді його не стало.

Ще хвилю тому вона була там, її обличчя було там, а тоді почувся жахливий, оглушливий скрегіт, ніби з-під землі зі стогоном вирвався якийсь гігантський звір. Пізніше я дізнався, що так скреготнув обертовий круг каруселі, який відірвався внаслідок тривалого користування і неналежного догляду. Я побачив, як зблиснуло щось металеве, а потім її обличчя, його половину, відтяло, залишивши натомість глибочезну рану й місиво хрящів, кісток і крові. Стільки крові.