— У цьому й проблема нинішньої молоді. Вони не вміють слухати.

— Еде, ти заледве годишся мені в батьки, а говориш так, ніби ти мій дід.

Вона має рацію. Мені сорок два, а Хлої близько тридцяти (це тільки моє припущення. Вона ніколи не казала, скільки їй років, а я, як справжній джентльмен, не питав). Не така в нас уже й велика розбіжність у віці, але мені часто здається, що нас розділяють цілі десятиліття.

Моє волосся досі густе, і сивина трапляється лиш де-не-де, а мімічні зморшки, які колись свідчили про мою веселу вдачу, тепер вказують на мій вік. Як і більшість високих людей, я сутулюся, а мій улюблений одяг Хлоя називає «секонд-гендівським шиком». Костюми, жилетки і добротні черевики. У мене є кілька пар джинсів, але я ніколи не вдягаю їх до школи, хіба що тоді, коли хочу сховатися від усіх у своєму кабінеті. Зазвичай я завжди на роботі й часто працюю з учнями додатково навіть під час канікул.

Я міг би сказати, що чиню так, бо дуже люблю вчителювати, але ніхто не любить свою роботу аж настільки. Я роблю так, бо мені потрібні гроші. Гроші — це також одна з причин, чому Хлоя живе зі мною. Вона моя квартирантка і, хотілося б у це вірити, також моя подруга.

Правду кажучи, ми досить дивна парочка. Хлоя — далеко не та квартирантка, яку я взяв би до себе за звичайних обставин. Однак мене в останній момент підвів інший потенційний квартирант, а донька знайомого сказала, що є «одна дівчина», котра терміново шукає кімнату. Ми начебто добре ладнаємо, та й гроші теж не зайві. Як і її компанія.

Ви можете здивуватися, навіщо мені узагалі потрібен квартирант.

Я непогано заробляю, а будинок, у якому живу, залишився мені від матері, тож за мірками більшості людей маю зручне життя без потреби виплачувати іпотеку.

Сумна правда, одначе, у тому, що ми придбали будинок, коли відсоткова ставка вимірювалась у двозначних цифрах, одного разу віддавали його в заставу, щоб оплатити ремонт, а тоді знову заставляли його, щоб оплатити батьків догляд, коли його стан настільки погіршився, що ми вже не могли доглядати його самотужки.

Ми з мамою жили тут разом, доки п’ять років тому вона не познайомилася з Джеррі, життєрадісним колишнім банкіром, котрий вирішив відмовитися від усього, аби жити собі на втіху у власноруч спорудженому еко-будинку десь у графстві Вілтшир.

Я нічого не маю проти Джеррі, але й сказати, що він дуже мені подобається, теж не можу. Та схоже, він робить маму щасливою, а це, оскільки нам притаманно брехати, для мене найголовніше. Мабуть, нехай навіть мені вже сорок два роки, якась часточка мене не хоче, щоб мама була щасливою з кимось іншим, окрім мого тата. Це по-дитячому егоїстично. Та мені байдуже.

До того ж, чесно кажучи, у сімдесят вісім моїй мамі теж на це начхати. Вона, звісно, вжила інших слів, коли повідомила мені, що вирішила переїхати до Джеррі, але я прочитав між рядків:

— Я мушу втекти з цього будинку, Еде. Тут надто багато спогадів.

— Ти хочеш продати будинок?

— Ні. Я хочу, щоб він був твоїм, Еде. Потрібна лише дещиця любові, і це місце може перетворитися на чудове сімейне гніздечко.

— Мамо, але ж у мене навіть немає дівчини, що вже казати про сім’ю.

— Ніколи не пізно.

Я змовчав.

— Якщо будинок тобі не потрібен, можеш його продати.

— Ні. Просто… Я хочу, щоб ти була щаслива.