— Та нам усім начхати, — нетерпляче кинув Гладкий Ґев. — Може, вже забудьмо про ту бісову сумку і нарешті підемо на ярмарок? Я хочу першим потрапити на «Орбітальний політ».

Металевий Міккі й Гоппо зрушили з місця, бо зазвичай ми слухалися Гладкого Ґева. Можливо, тому що він був найбільшим і найкрикливішим серед нас.

— Але ж Ніккі ще не прийшла, — озвався я.

— То й що? — відказав Металевий Міккі. — Вона постійно спізнюється. Ходімо. Вона знайде нас.

Міккі мав рацію. Ніккі постійно спізнювалася. Та з іншого боку, ми домовлялися про інше. Ми мали триматися гуртом. Поодинці на ярмарку було небезпечно. Надто ж для дівчини.

— Зачекаймо ще п’ять хвилин, — запропонував я.

— Та ти, напевно, жартуєш! — вигукнув Гладкий Ґев, намагаючись зімітувати (хоч йому це не дуже вдавалося) відомий вигук Джона Макінроя[1].

Гладкий Ґев полюбляв імітувати інших людей. Здебільшого американців. І це йому вдавалося так паршиво, що ми аж за боки хапалися зо сміху.

Металевий Міккі не сміявся аж так нестримно, як ми з Гоппо. Йому не подобалося, коли ми з ним не погоджувались. Утім, це не мало великого значення, бо щойно ми втихомирились, як почувся знайомий голос:

— Що вас так насмішило?

Ми обернулися. Ніккі підіймалася пагорбом і йшла до нас. Як завше, забачивши її, я відчув дивне тріпотіння в животі. Мовби я зненацька сильно зголоднів і потерпав від легкої нудоти.

Того дня вона розпустила волосся, що сплутаною хвилею спадало в неї за спиною, майже торкаючись країв її потертих джинсових шортів. Вона вбралася в жовту майку, комірець якої було оздоблено малесенькими блакитними квіточками. На шиї зблиснуло щось срібне. Невеличкий хрестик на ланцюжку. На плечі висіла велика й важкенька на вигляд сумка з мішковини.

— Ти спізнилася, — сказав Металевий Міккі. — Ми чекали на тебе.

Ніби то була його ідея.

— Що в сумці? — поцікавився Гоппо.

— Тато хоче, щоб я роздала цей мотлох на ярмарку.

Вона видобула з сумки листівку й простягнула її нам.

«Приходьте до церкви Святого Томи і возвеличуйте Господа Нашого. Жоден атракціон не подарує вам більшої втіхи!»

Батько Ніккі був священиком у місцевій церкві. Я ніколи не ходив до церкви, — мама з татом такого не практикували, — але я бачив його в місті. Він носив маленькі круглі окуляри, а його лисину вкривало ластовиння, схоже на те, що на носі в Ніккі. Він завжди усміхався й ґречно з усіма вітався, але мене трохи лякав.

— Шановні, та це ж купа смердючого кінського лайна, — сказав Гладкий Ґев.