— Побачимося.

Гоппо неквапом рушив, розвіяний чуб упав йому на чоло. Мерфі підстрибом потрюхикав за ним. Я викинув обгортку від морозива до смітника і пішов у протилежному напрямку, начебто додому. А тоді, упевнившись, що Гоппо мене не побачить, розвернувся на 180 градусів і подався до центру міста.

Я не хотів брехати Гоппо, але є такі речі, якими не можеш ділитися, навіть із найкращими друзями. Діти теж мають таємниці. Іноді навіть їх більше, ніж у дорослих.

Я знав, що в нашій банді я був «ботаном», бо старанно вчився й часом був аж надто «правильним». Я був із тих дітей, які полюбляли колекціонувати речі: марки, монети, мініатюрні моделі автівок. А також інший дріб’язок: мушлі, черепи пташок, які траплялися в лісі, загублені ключі. Не повірите, як часто я знаходив загублені ключі. Мені подобалось уявляти, що я можу проникнути в домівки інших людей, нехай навіть я не знав, кому саме належали ті ключі й де ті люди мешкали.

Я дуже цінував свою колекцію. Я добре її заховав і нікому не показував. Мабуть, у певному сенсі, мені подобалося відчуття контролю. Діти доволі обмежені в контролюванні власного життя, проте лише я знав, що лежало в моїх коробках, і тільки я міг докладати туди якісь речі або забирати їх звідтіля.

Після трагедії на ярмарку я збирав усе більше. Речі, які я знаходив, речі, які хтось залишав (дедалі частіше я помічав, якими недбалими бувають люди; ніби не розуміють, наскільки важливо берегти свої речі, адже вони можуть зникнути навіки).

А часом — якщо бачив щось таке, що мені просто-таки необхідно було мати, — я цупив речі, за котрі мав би заплатити.

Андербері було містом невеликим, але влітку його запруджували автобуси з туристами — здебільшого приїздили американці. У своїх квітчастих сукнях і мішкуватих шортах вони неспішно гуляли містом і юрмилися на вузеньких вуличках, примружено роздивляючись карти й тицяючи на різні будівлі.

Окрім собору, в нас були ще ринкова площа з великим універмагом, безліч маленьких кав’ярень і один помпезний готель. На головній вулиці розташовувалися переважно малоцікаві крамниці, як-от: супермаркет, аптека й книгарня. Одначе там також був величезний універмаг «Вулворсиз».

У дитинстві «Вулворсиз» або «Вуллі», як усі його називали, був нашою найулюбленішою крамницею. Там було все, чого душа бажає. Довжелезні ряди з іграшками на будь-який смак — від великих і дорогих забавок до дешевого пластмасового дріб’язку, якого можна було накупити цілу тонну, та все одно залишалося достатньо решти, аби придбати ще трохи цукерок.

Там також працював лихий охоронець на ім’я Джимбо, якого ми всі боялися. Він був скінгедом, і подейкували, що під уніформою в нього сила-силенна татуювань і навіть величезна свастика на спині.

На щастя, свою роботу він виконував абияк. Більшість часу він тинявся без діла, курив надворі та витріщався на дівчат. А це означало, що кмітливі й моторні могли легко оминути увагу Джимбо, треба було тільки зачекати, поки щось його відволіче.

Того дня мені поталанило. Біля телефонної будки навпроти зібралася зграйка дівчат-підлітків. Було спекотно, тому вони були одягнені в шорти або коротенькі спідниці. Джимбо прихилився до кута крамниці, тримаючи двома пальцями запалену цигарку, і ледве не облизувався, роздивляючись дівчат, хоч вони були, може, на кілька років старші за мене, а йому, либонь, стукнуло вже тридцять, якщо не більше.

Я швиденько перетнув дорогу й прошмигнув до крамниці. Переді мною розкинулися її скарби. Ліворуч від мене були ряди цукерок і стелажі з іншими смаколиками. Праворуч стояли касети і платівки. Прямо попереду — відділ іграшок. Мене охопило радісне передчуття, та я не мав часу поласувати ним. Я не міг зволікати. Хтось із працівників міг помітити.

Я рішуче рушив до іграшок, ряд за рядом вивчаючи асортимент, обмірковуючи можливі варіанти. Занадто дороге. Надміру велике. Задешеве. Надто просте. А тоді я побачив її. Магічну пророчу кулю. Стівен Ґеммел мав таку.

Якось він приніс її до школи, і я тоді подумав, що це дуже крута штука. А ще я точно знав, що Гладкий Ґев не має такої кулі, тому мій подарунок буде особливим. До того ж на полиці вона була остання.

Я взяв її та роззирнувся. Потім, одним швидким рухом, я запхав її до наплічника.

Я неквапом рушив до цукеркового відділу. Наступна дія потребувала неабиякої мужності. Я майже відчував, як поцуплена куля обтяжує мого наплічника і з кожним кроком втискається мені в спину. Я схопив паперовий пакет і змусив себе якийсь час побродити поміж рядів із цукерками, повільно насипаючи зацукровані желейки у вигляді пляшечок коли, білих мишей і літаючих тарілок. Потому я пішов до каси.

Огрядна жінка з об’ємною кучерявою завивкою зважила цукерки і всміхнулася.

— Сорок три пенси, серденьку.