Біллі сів за кермо й знявся з ручника. П’ятеро хлопців стали ззаду й напружили м’язи. Машина зробила нечутне коло й випхалася повз сарай на горбок навпроти будинку Генті.
Коли машина почала котитися сама, вони підтюпали до дверей і позаскакували всередину, сопучи й хекаючи.
Машина набрала досить швидкості, щоб навіть трохи перехилитися набік, коли Біллі вивернув з довгої під’їзної дороги на Генті-роуд. Біля підніжжя пагорба він поставив третю передачу й різко прибрав ногу зі зчеплення. Двигун сіпнувся й забурчав, оживаючи.
Свиняча кров для свині. Так, це добре, ще й як. Дуже добре. Він усміхнувся, і Лу Ґарсона раптом пройняло страхом. Він не пам’ятав, чи колись бачив, як Біллі Нолан усміхається. Про таке навіть чуток не розказували.
— А на чий похорон подався старий Генті? — спитав Стів.
— На материн, — сказав Біллі.
— Материн? — вражено перепитав Джекі Телбот. — Господи Боже, ото вона мала буть стара.
Висклявий регіт Кенні сипався з машини у тремку і п’янку передлітню темряву.
Частина друга. Випускний
Вона вперше одягла сукню вранці 27 травня у своїй кімнаті. Купила до неї особливий бюстгальтер, який давав її грудям гідну підтримку (хоч вони її не дуже й потребували), але не закривав їхніх верхніх половинок. Одягнувши його, пережила чудне й неясне почуття, що було частково соромом, а частково — схвильованою зухвалістю.
Сама сукня майже сягала підлоги. Спідницю вона мала вільну, але приталену, а матерія була вишукана й незвична для шкіри, звиклої тільки до бавовни та вовни.
Загальне враження нібито було правильним — або принаймні мало стати таким із новими туфлями. Вона вступила в них, поправила виріз і пішла до вікна. Вона могла роздивитися тільки дратівливо неповну подобу свого вигляду, але все нібито було добре. Можливо, пізніше вона могла б… Двері позаду неї розкрилися, легесенько клацнувши ручкою, і Керрі розвернулася до матері.
Та була вдягнена на роботу — в білому светрі та з чорним блокнотом в одній руці. У другій вона тримала Біблію татка Ральфа.
Вони дивились одна на одну.
Керрі майже несвідомо випростала спину, доки не стала геть рівно посеред клаптика підлоги, освітленого весняним промінням, яке падало крізь вікно.
— Червона, — пробурмотіла мама. — Можна було здогадатися, що вона буде червона.
Керрі нічого не сказала.
— Мені видно твої грішніторби. Їх буде видно всім. Вони дивитимуться на твоє тіло. У Книзі сказано…
— Це мої груди, мамо. Вони є в усіх жінок.
— Скинь цю сукню, — сказала мама.