Сьома тридцять три.

Не прийде.

(тоді я рознесу будинок)

Думка про це прийшла до неї природно й легко. Спочатку швацька машинка проб’є стіну вітальні. Диван вилетить з вікна. Столи, стільці, книжки, брошури — усе здійметься в повітря. Висмикнуться труби водогону, і з них, наче з видертих із тіла артерій, битимуть фонтани. Якщо це буде в її силі, то навіть дах злетить у нічне небо, а ґонт розлітатиметься з нього навсібіч, як зграя переляканих голубів…

Вікна залило сліпучим світлом фар.

Інші машини проминали будинок, і щоразу її серце трохи підскакувало, але ця їхала набагато повільніше.

(о)

Вона побігла до вікна, нездатна себе стримати, і то був він, Томмі, він саме виходив з машини, і навіть у світлі вуличних ліхтарів було видно, який він гарний, який живий і майже… хрусткий. Від цього дивного слова вона ледь не захихотіла.

Мама урвала молитву.

Керрі схопила легеньку шовковисту накидку зі спинки стільця та обгорнула нею оголені плечі. Вона прикусила губу й торкнулася волосся, ладна продати душу за дзеркало. У коридорі хрипко пролунав дзвінок.

Вона примусила себе почекати другого дзвінка, намагаючись опанувати сіпання в руках. Тоді повільно пішла в коридор, шурхотячи шовковистою сукнею.

Керрі відчинила двері, а за ними стояв він — білий смокінг і темні штани ледь не засліпили її.

Вони дивились одне на одного, і ніхто не озвався ані словом.

Вона відчувала, що її серце розіб’ється, варто йому видати бодай один неправильний звук, а якби він розсміявся, вона би просто померла. Вона відчула — по-справжньому, фізично, — що все її жалюгідне життя стислося в одну точку, котра могла бути кінцем або початком ширшого променя.

Нарешті вона безпомічно спитала:

— Тобі подобається?

Він відповів:

— Ти прекрасна.

Так і було.

Із «Вибуху з тіні» (стор. 131):