Джордж і Фрида. Не може бути. Фрида Джейсон — єврейка.
Пітер і Майра. Цього теж не може бути. Майра належала до групи дівчат, що покладали всі сили на скасування цих конячих перегонів. Вона не вдягне корони, навіть якщо її оберуть. Крім того, вона була така ж гарненька, як задня частина старої ломової шкапи Етель.
Френк і Джессіка. Доволі вірогідно. Френк Ґрієр цього року потрапив у футбольну збірну Нової Англії, але Джессіка була просто ляпкою горобиного гівенця, у якої прищів більше, ніж мізків.
Дон і Гелен. Забудьте. Гелен Шайрз ніколи б не обрали навіть сантехніком.
І остання пара: Томмі й Сью. От тільки Сью, щоправда, була викреслена, а замість неї вписане ім’я Керрі. Ось де була пара для її фокуса! На Крісту напав дивний уривчастий сміх, і вона затисла рота долонею, щоб утримати його всередині.
До кімнати влетіла Тіна.
— Господи, Крісто, ти ще тут? Вона вже йде!
— Не парся, кицю, — сказала Кріста й повернула папірці на стіл. Виходячи, вона ще й досі скалилася, на мить навіть спинилася, щоб насмішкувато привітати рукою Сью Снелл, котра батрачила й надривала свою худу сраку на тому дурному панно.
Вийшовши до коридору, вона пошукала в сумці монетку, кинула її до автомата й набрала номер Біллі Нолана.
Із «Вибуху з тіні» (стор. 100—101):
Цікаво знати, до якої міри знищення Керрі Вайт було сплановане — чи був це ретельно складений та обміркований з усіх боків задум, а чи просто незграбний експромт?
…Я схиляюся до другої думки. Підозрюю, що Кріста Гарґенсен була мозком операції, але сама мала лиш найтуманніше уявлення про те, як можна «дістати» таку дівчину, як Керрі. Підозрюю, що саме вона запропонувала, аби Вільям Нолан із друзями поїхали до ферми Ірвіна Генті в Північному Чемберлені. Упевнений, що думка про очікуваний результат тієї поїздки мала перегукуватися з якимось викривленим уявленнями про поетичну справедливість…
Машина ревла колією Стек-Енд-роуд у північній частині Чемберлена на швидкості шістдесят п’ять миль за годину, що на тій невимощеній розбитій пральній дошці було небезпечно для життя і здоров’я. Дах поїденого іржею «біскейна» 61-го року з пом’ятими крилами, підірваним задом і подвійним склопластиковим глушником коли-не-коли шкрябало низько навислою гілкою, вкритою пишним травневим листям. Одна фара не світилась; друга блимала в нічній темряві, коли машина проскакувала якийсь горбок на дорозі.
За отороченим рожевим кермом сидів Біллі Нолан. У машину також набилися Джекі Телбот, Генрі Блейк, Стів Дейґан та брати Ґарсони — Кенні й Лу. Серед них ходили з рук у руки три самокрутки, рухаючись у темряві салону, наче іскристі очі якогось невсидючого Цербера.
— А Генті точно нема? — спитав Генрі. — Я геть не хочу вертаться до кутузки, любий мій друже Вільяме. Там гівном годують.
Кенні Ґарсону, котрий уже був накурений у п’ятому степені, це здалося неймовірно смішним, і він видав розряд писклявого реготу.
— Його нема, — сказав Біллі. Навіть ця пара слів проти його волі прозвучала нібито невдоволено. — Похорон.
Кріста дізналася про це випадково. Старий Генті тримав одну з небагатьох успішних ферм в околиці Чемберлена. На відміну від буркотливого старого фермера з золотим серцем, що є одним зі стовпів пасторальної літератури, старий Генті був злий, як котячий сморід. У пору ранніх яблук він заряджав дробовик не сіллю, а дробом на дрібну птицю. Він також через суд переслідував кількох хлопців за дрібні крадіжки. Один з них був дружком цих парубків, безталанний покидьок на ймення Фредді Оверлок. Фредді спіймали на гарячому в курнику старого Генті, і він отримав подвійну порцію дробу номер шість у те місце, де Господь його роздвоїв. Старий добрий Фред провів чотири гарячкові й лихослівні години, лежачи на животі в приймальному покої швидкої допомоги, поки жартівливий інтерн видобував з його дупи дробинки й кидав їх на сталеву тарілку. До фізичної образи додалася моральна — йому присудили сплатити двісті доларів штрафу за крадіжку й порушення меж приватної власності. Між Ірвіном Генті й чемберленськими амбалами любові не було й близько.
— А де Ред? — спитав Стів.
— Хоче склеїти якусь нову офіціантку з «Кавалера», — сказав Біллі й крутнув кермом, із хвацьким раллійним заносом звертаючи на під’їзну дорогу Генті. Ред Трелоні був наймитом старого Генті. Він багато пив і так само вправно давав раду пташиному дробу, як і його наймач. — Він не вернеться, поки там не закриють.