— Сьюзі, вона ненавидить тебе до сказу.

Сьюзен кивнула, здивовано усвідомлюючи, що це знання її водночас нервує і тішить.

— Я чула, що її батько хотів судитися зі шкільним округом, але передумав, — сказала вона.

Гелен знизала плечима.

— У неї від цього друзів не побільшало, — сказала вона. — Не знаю, що на нас усіх тоді напало. Тепер здається, що я й сама не дуже розумію, що в мене в голові.

Вони працювали мовчки. На іншому краю приміщення Дон Барретт розсував драбину, готуючись ошляхетнити сталеві балки під стелею золотистим гофрованим папером.

— Дивись, — мовила Гелен. — А он і Кріста.

Сьюзен підняла голову саме вчасно, щоб побачити, як Кріста заходить до підсобного кабінету зліва від входу до спортзалу. На ній були короткі вельветові шорти кольору вина й шовковиста біла блузка — ніякого станика, якщо судити з того, як усе підскакувало спереду, — просто мрія хтивих старих, кисло подумала Сью, а тоді замислилася, що могло привести Крісту туди, де отаборився Випускний комітет. Щоправда, до того комітету входила Тіна Блейк, а вони двоє були нерозлийвода.

«Годі, — припекла вона себе. — Ну чого ти хотіла — щоб вона ходила у волосяниці та присипана порохом?»

Так, визнала вона. Якась частина її хотіла саме цього.

— Гелен?

— Гм?

— Вони збираються щось утнути?

Обличчя Гелен мимохіть набуло вигляду маски.

— Не знаю. — Її тон був легкий, натягнуто невинний.

— А, — нейтрально сказала Сью.

(ти знаєш ти щось знаєш: зізнайся чорт забирай якщо річ тільки в тобі скажи мені)

Вони продовжували розфарбовувати, і жодна з них не озивалася. Сью знала, що все не так нормально, як говорила Гелен. Цього не могло бути — в очах однолітків вона вже ніколи не буде тією золотою дівчинкою, якою була раніше. Вона утнула розгнуздану, небезпечну штуку — зняла маску й показала обличчя.

Похилі промені полуденного світла, теплого, як олія, і солодкого, як дитинство, падали до спортзалу крізь високі й світлі вікна.

Із «Мене звуть Сьюзен Снелл» (стор. 40):