(я не боюсь ого ще й як боюсь)

позбутися його лиш частково.

— …і він дуже пристойний хлопець. Він пообіцяв зайти до нас, і познайомитися з тобою, і…

— Ні.

— …привести мене назад до одинадцятої. Я вже…

— Ні, ні, ні!

— …погодилася. Мамо, будь ласка, допоможи мені… спробувати вписатись у світ. Я не така, як ти. Я дивна — тобто інші діти вважають мене дивною. А я не хочу такою бути. Я хочу стати повноцінною людиною, поки ще не пізно…

Місіс Вайт виплеснула свою чашку в обличчя Керрі.

Чай був ледве теплий, але він не зміг би урвати слова Керрі різкіше, навіть якби був шпарким варом. Вона скам’яніла на стільці, а бурштинова рідина стікала з її щік і підборіддя на білу блузку й розпливалася по ній плямами, що прилипали до тіла й пахли корицею.

Місіс Вайт сиділа й дрібно тремтіла, її обличчя заклякло — усе, крім ніздрів, які безперестанку роздималися. Тоді вона різко закинула голову й заверещала в стелю.

— Боже! Боже! Боже! — Її щелепа нещадно клацала за кожним словом.

Керрі не рухалася.

Місіс Вайт підвелася та обійшла стіл. Її пальці скрутилися в тремтячі пазурі. На обличчі застиг напівдикий вираз співчуття з домішкою ненависті.

— До комірки, — сказала вона. — До комірки й молитися.

— Ні, мамо.

— Хлопці. Так, далі йдуть хлопці. Після крові приходять хлопці. Наче пси, що винюхують, скаляться, бризкають слиною, намагаються зрозуміти, звідки воно тхне. Як же воно… тхне!

Вона вклала в удар усю руку, і її долоня ляснула Керрі по обличчі

(о боже як же я тепер боюся)

з тим сухим звуком, з яким хльоскають у повітрі шкіряні ремені. Уся верхня частина тіла дівчини хитнулась, але вона залишилася на стільці. Білий слід на щоці помалу став криваво-червоним.

— Відмітина, — сказала місіс Вайт. Її очі були широкі, але порожні; дихала вона короткими, уривчастими ковтками. Коли її скручені пальці опустилися на плече Керрі й потягли її зі стільця, вона ніби говорила сама до себе.