а тоді щось напружилося, та не раз-два, а РАЗ-ДВА, щось велетенське, безформне, титанічне, якесь гейзерне джерело сили, якої вона не мала раніше й не матиме опісля, а тоді щось упало на дах, і мама закричала і впустила Біблію татка Ральфа, що було добре, а тоді знову загупало та загрюкало, і весь будинок почав жбурляти своє начиння навсібіч, і мама впустила ножа, стала навколішки й почала молитися, простягаючи вгору руки й розхитуючись на колінах, а коридором зі свистом пролітали стільці, на другому поверсі перекидалися ліжка, а обідній стіл намагався пролізти крізь вікно, і тоді мамині очі стали величезні, навіжені, випнуті, вона вказала пальцем на дівчинку

(це ти це ти бісове сім’я відьмо служко диявола це ти все робиш)

а тоді на каміння, і мама знепритомніла, а їхній дах тріщав і стогнав під кроками Бога, а тоді… Тоді вона знепритомніла й сама. І після того не мала спогадів. Мама про це не згадувала. М’ясний ніж повернувся до шухляди. Мама приховала одягом синьо-чорні сліди на шиї Керрі, і та нібито пам’ятала, що була спитала маму, звідки вони взялись, а та стиснула губи й не відповіла. Мало-помалу все забулося. Вікно в ті спогади прочинялося тільки у снах. Картини на стінах більше не танцювали. Вікна не зачинялися самі. Керрі не пам’ятала часів, коли щось було інакше. Дотепер.

Спітніла, вона лежала на ліжку й дивилася на стелю.

— Керрі! Вечеря!

— Дякую

(я не боюся)

мамо.

Вона підвелася й перев’язала волосся темно-синьою стрічкою. А тоді спустилася на перший поверх.

Із «Вибуху з тіні» (стор. 59):

Наскільки очевидним був «дикий талант» Керрі і як до нього ставилася Марґарет Вайт із її радикально-католицькою етикою? Певно, ми ніколи про це не дізнаємось, але мимохіть думається, що реакція місіс Вайт мала бути вкрай різкою…

— Ти й не торкнулася пирога, Керрі. — Мама підвела очі від брошури, яку вивчала, п’ючи свій чорний чай з апельсиновою шкіркою. — Він же домашній.

— У мене від нього прищі, мамо.

— Твої прищі — це твоє Господнє покарання. Бери пиріг.

— Мамо?

— Так?

Керрі стрибнула головою вперед.

— Томмі Росс запросив мене на Весняний бал наступної п’ятниці…

Брошура була забута. Мама дивилася на Керрі великими очима, ніби не вірячи, що її вуха все правильно почули. Її ніздрі роздувалися, як у коня, котрий зачув сухе гриміння зміїного хвоста.

Керрі спробувала проковтнути кавалок у горлі, але змогла