— Що? Що?

Принаймні вона не розсердилася. Він очікував короткого лютого вибуху, а тоді стрімкої втечі. Але вона не сердилася; вона ніби взагалі не могла осягнути його слова. Вони залишилися самі в кімнаті, між відпливом попереднього класу і припливом наступного.

— Весняний бал, — сказав хлопець трохи знервовано. — Він уже наступної п’ятниці, і я знаю, що запрошую пізно, але…

— Мені не подобаються такі розіграші, — тихо сказала вона й опустила голову. Хвилинку повагалась, а тоді обійшла його. Затим зупинилася й розвернулася, і він раптом побачив у ній гідність таку природну, що засумнівався, чи помічає вона її сама. — Вам Усім здається, що ви можете насміхатися з мене вічно? Я знаю, з ким ти гуляєш.

— Я гуляю тільки з тим, з ким хочу, — терпляче сказав Томмі. — Я питаю тебе, бо хочу. — Глибоко всередині він знав, що це правда. Нехай Сью й виявляла так своє покаяння, вона робила це через посередника.

Учні почали заходити на шостий урок, і дехто з них зацікавлено зиркав у їхній бік. Дейл Ульман шепнув щось до хлопця, якого Томмі не знав, і вони обидва вишкірилися.

— Ходімо, — сказав Томмі. Вони вийшли до коридору.

Вони пройшли півдороги до Четвертого крила — його наступний урок був на іншому боці школи, — мабуть, ідучи разом, але здавалось, що просто випадково, коли вона сказала так тихенько, що ледве можна було почути:

— Я б дуже хотіла піти. Дуже.

Він був досить чутливим, щоб зрозуміти: це ще не згода, і його знов обсіли сумніви. Але це вже початок.

— То ходімо. Все буде добре. Для нас обох. Ми про це подбаємо.

— Ні, — сказала вона, і її раптову замисленість можна було випадково сприйняти за вроду. — Це буде жах.

— У мене ще нема квитків, — сказав він, ніби не почув. — Сьогодні останній день, коли їх продають.

— Гей, Томмі, ти йдеш не в той бік! — загорлав Брент Джилліан.

Вона спинилася.

— Ти спізнишся.

— То ти підеш?

— Твій урок, — збентежено сказала вона. — Твій урок. Зараз дзвенітиме.

— Підеш?

— Так, — сказала вона з сердитою безпорадністю. — Ти й так знав, що я погоджуся.