«Тож на випуск мені йти заборонили, а мій страхопуд-батечко каже, що не збирається нічого робити, аби їх провчити. Але їм це так не минеться. Я ще точно не знаю як, але гарантую, що вони всі ще здивуються до всирачки…»

Було сімнадцяте. Сімнадцяте травня. Вона викреслила день у календарі на стіні й прослизнула у свою довгу білу нічну сорочку. Вона викреслювала кожен минулий день чорним фломастером, і здавалося, що то прояв дуже недоброго ставлення до життя. Але насправді їй було все одно. Єдине, чим вона переймалася, — розуміння того, що завтра мама відправить її до школи й доведеться зустрітися з усіма Ними.

Вона сіла в невелике бостонське крісло-гойдалку (куплене та оплачене з її власних грошей) коло вікна, заплющила очі, вимела Їх і весь інший мотлох думок зі свідомості. Наче замела підлогу. Підняла килимок підсвідомого й замела весь бруд під нього. До побачення.

Вона розплющила очі. Подивилася на щітку для волосся на комоді.

Раз-два.

Вона піднімала щітку. Та була важка, як гантель у дуже слабких руках. Ох. Пфу.

Щітка пересунулася на край комода, ковзнула за край, де гравітація мала б її потягти донизу, а тоді повисла, ніби на невидимій нитці. Очі Керрі стали щілинками. Вени пульсували на скронях. Якийсь лікар міг би вельми зацікавитися тим, що коїлося в цей час із її організмом, — тим процесам не було раціонального пояснення. Дихання сповільнилося до шістнадцяти на хвилину. Кров’яний тиск підскочив до 190/100. Пульс виріс до 140 ударів — більше, ніж в астронавтів під сильним перевантаженням під час запуску. Температура впала до 94,3 градуса[5]. Тіло спалювало енергію, яка нібито бралася нізвідки і йшла в нікуди. Електроенцефалограма показала б, що альфа-хвилі перестали бути хвилями, а перетворилися на високі зазубрені палі.

Вона обережно поклала щітку. Добре. Минулого вечора вона її впустила на підлогу. Промах і штрафні очки.

Вона знову заплющила очі й гойднулася. Життєві показники почали повертатися до норми; дихання пришвидшилося так, що вона мало не захекалася. Качалка трохи пищала, але це не дратувало, а заспокоювало. Туди-сюди. Очистити розум.

— Керрі? — долинув знизу трохи стурбований голос матері.

(вона відчуває перешкоди як радіо шипить коли вмикаєш міксер добре добре)

— Ти вже проказала молитви, Керрі?

— Якраз проказую! — гукнула вона у відповідь.

Так. Ще й як проказує.

Вона глянула на своє компактне ліжко.

Раз-два.

Приголомшлива вага. Величезна. Незносна.

Ліжко затремтіло, а тоді один його край піднявся десь на три дюйми.

Воно гупнуло об підлогу. Керрі з легенькою грайливою усмішкою почекала, чи не погукає мама сердито нагору. Вона не погукала, тож дівчина підвелася. Пішла до ліжка й лягла на прохолодне простирадло. Голова боліла, і в ній паморочилося — як бувало після таких вправ завжди. Серце гупало люто і страшно.

Керрі простягла руку, вимкнула світло й знову лягла. Подушки не було. Мама не дозволяла їй подушок.