— Я тебе попереджав: забудь про Настю. Попереджав чи ні?

— Ну, попереджав.

— А ти не послухався. Недобре… Знущається, негідник, дотепність свою показує.

— Кому недобре?

— Буде? Боюся, що тобі.

Дивне відчуття: Ігор водночас боявся і злостився. Двоє малопоєднаних відчуттів, бо ж злість па противника повинна народжувати бажання якщо не нападати, то захищати себе. Але, відчувши цю злість, Ігор намагався приндитися, боявся водночас ненароком словом чи дією порушити ту грань, за якою дипломатичні переговори закінчаться. Боявся він її перейти і не розумів — не хотів розуміти! — що хлопці-дипломати ведуть переговори, лише наслідуючи написаний протокол схожих зустрічей “на високому рівні”, а насправді вони все давно вирішили…

— Ти про себе краще подумай.

— Дивно… — Ватажок повернувся до приятелів, театрально вимагаючи розділити з ним подив. — Ігор, здається, грубіянить…

— Грубіянить, грубіянить, — негайно підтвердив один з них і задоволено засміявся.

— Прикро, — сказав ватажок, підвівся і, не замахуючись, коротко вдарив Ігоря у сонячне сплетіння.

Ігор розкрив рота, намагаючись вдихнути, не зміг і різко зігнувся навпіл, сів навкарачки. Було страшно: повітря не потрапляло до легенів, зупинялося десь на півдорозі, і до болю в животі додавалася різка, запаморочлива порожнеча в грудях.

Ввічливі хлопці стояли за ним, мовчки спостерігали, як він намагається дихати, у судомах відкриває і закриває рота. Як риба.

— Погано Ігореві, — мовив ватажок.

Можливо, він і раніше щось говорив, але, зайнятий болем, Ігор не чув його. А тепер почув, голос прохопився мов крізь вату. І дихати стало легше.

— Як би ще гірше не було, — додав хтось із хлопців.

— Сволото! — Ігор відчув, що він ось-ось заплаче. Це було вже соромно.

— Він знову каже грубощі, — сумно проказав ватажок, дивлячись, як Ігор підводиться: — Він нічого не зрозумів.

Ігор розумів одне: зараз ватажок вдарить, тому треба встигнути вдарити першим, поки той не чекає нападу, стоїть розкрившись. Розумів і… нічого не міг з собою вдіяти.

І раптом — це вже нагадувало містику! — почувся такий знайомий голос:

— Йо-ой! Які люди!