— Вгадав.

— А відлупцюють?

— Це точно, що відлупцюють?

— Звичайно. Запросто. Може, все-таки я з тобою?

Чудовий хлопець Валера, справжній друг!

— Дякую, Валеро, та сьогодні я піду сам.

— Ну гаразд, — засміявся. — Ввечері подзвони.

— Я, певне, пізно прийду.

— До дванадцятої, ти ж знаєш, я спати не лягаю. А пізніше ти не прийдеш, бо батьки хвилюватимуться.

Що правда, те правда. На тому й порішили, тим паче, що перерва закінчилася, дзвінок навіть сюди, у кінець подвір’я, долинув. Треба поспішати: математик не терпів запізнень…

І все-таки поки наважився подзвонити Насті, хвилин п’ятнадцять довкола телефону ходив. Виправдовував себе: мовляв, необхідно придумати конкретну пропозицію — як вечір провести. А насправді вагався з рішенням, бо ж дзвінок до Насті і був рішенням, після якого відступати пізно.

Як у воду з кручі: схопив трубку, набрав номер.

— Насте? Мене Ігорем звати…

І всі страхи, всі безглузді сумніви та побоювання здалися дрібними і вигаданими, коли почув трохи примхливе:

— Нарешті! Я вже й чекати втомилася…

— Настенько, я хочу тебе бачити! — Незчувся, як на “ти” її назвав.

І вона так само відповіла:

— Хочеш — приїжджай.

Наче маленький хробачок всередині прокинувся: заточило.

— Ти мені обіцяла — в кіно…