— Як тікають? Ногами. Вночі, коли всі спали, без нічого. І пішов по Русі-матінці. Тисячу кілометрів пройшов.

Жахнулась:

— Адже війна!

— Правильно. Ризиковано було йти. Могли і вбити. Та пощастило. Дійшов здоровим і неушкодженим.

— Ой, як цікаво! Червоні, білі… А як він сам настроєний був?

Ігор посміхнувся: що сказати про діда? Певне, правду.

— Ніяк, напевне. Хлопчисько, погано орієнтувався в політиці. Але коли дійшов — став червоним, це напевно.

Про діда все правильно, інакше він і не міг бути: він — дитина свого часу, лише свого, а в той час сімнадцятирічний хлопець з добропорядної родини рідко коли мав якісь усталені політичні погляди. Але дід дідом, а йдеться ж про Ігоря… Гаразд, розпочав не про себе, так і продовжимо не про себе. Поки що. Далі видно буде.

— Він тобі сам розповідав?

— Він помер задовго до мого народження.

— А звідки ти все це знаєш?

— Бабуся, батько… Вони про діда багато знали. — Ігор намагався відповідати ухильно, переводив акцент: — Дід у мене герой-молодець. У фінську воював, Велику Вітчизняну до кінця пройшов, полковником кінець війни зустрів. А потім демобілізувався, до смерті в газеті працював.

— Журналіст? Теж Бородін його прізвище?

— Ні, він не писав, не згадуй. Він випусковим працював у друкарні. А писати мріяв. Навіть пробував щось. Дряпав пером у зошиті. І зауваж: саме про громадянську війну. Певне, і мене заразив.

— Ти ж його не знав, не застав.

— Він мене генетично заразив…

Посміялись. Настя попросила:

— Може, ти б мені розповів про все це докладно?

— Про що, власне?

— Про дідові мандри. Ти про них докладно знаєш? Посміхнувся: куди ж докладніше…