— Ну, так…

— А ти не побоявся! Валерка казав, що він спеціально до мене у двір приїжджав, думав, бійка буде, а ти пройшов крізь них, як ніж крізь масло…

“Ніж крізь масло” — це вже з Валерчиного репертуару. Як він Ігореві подвиги розмалював — можна собі уявити! Дарма, виходить, Ігор на нього клепав: друг — він в усьому друг.

— Який там ніж, яке масло… — важко було Ігореві це промовляти, але інакше не міг. — Злякався я, Насте, як останній першокласник. І якби не Валерка, не знаю, що й було б.

— Ось що, — Настин голос став діловим і суворим. — Тепер я тебе проводжатиму. Щоразу. Спочатку ти мене — до під’їзду, а потім я тебе — до тролейбуса.

Що ж, це вихід. При Насті, можна бути впевненому, до Ігоря ніхто з тих хлопців не причепиться. Тільки чи скористається він ним, цим виходом? Треба вже зовсім себе не поважати…

— Дурниці, Насте, що ти вигадуєш?

— А що? Я знаю цих хлопців. Покидьки. Вадька там один, петеушник, він у мене минулого року закохався, проходу не давав, а я його відшила одного разу. Тепер він вважає, що я нікого не можу полюбити — не маю права.

— А ти можеш? — серце завмирає, напівпошепки.

І так само, напівпошепки, у відповідь:

— Можу.

І повісила трубку.

До завтра.

Нічого немовби не сказано, а як радісно! Здається, не було ніякого вечора приниження, вечора страхів, сорому…

Але був він, був, не обдурюй себе, Ігорю. І як не гірко, не затуляй радістю бридкого відчуття власної боягузливої безпорадності…

У будинку всі ще спали, коли Ігор навшпиньки пройшов до вікна фарбованими мовчазними мостинками і навстіж розчинив його. Вікно виходило на вулицю, як і раніше, безлюдну. Пахло сіном, зіпрілою травою і ще — чітко — горілим. Запах горілого тягнувся звідкись здалеку, мов нагадування про недавню пожежу.

Де вона була? В центрі міста? На околиці? На небі жодної хмаринки, жодного димка — рівне, білясте, вигоріле за літо полотно. Але запах такий, наче півміста згоріло…

Ігор тихенько відчинив двері, пройшов повз порожню вітальню, повз передпокій, вибрався на подвір’я. Вісім на годиннику, на гарному годиннику марки “Слава”, якого Ігор ховав у кишені штанів, ховав від усіх — тут, у минулому. Можна собі уявити подив старика Ледньова, якби він побачив цей супермодний годинник з зеленуватим циферблатом під гранчастим склом. Поки не уздрів, Ігор був обережний.

Помився до пояса, пострибав для пристойності, — мовби й зарядку зробив. Добре б поснідати! Мало який день випаде… А до десятої ранку, до зустрічі з невідомим дядьком Матвієм, ще далеко.

На ганок вийшла Софія Демидівна, побачила Ігоря, зойкнула: