Дан знав, що кохає цю жінку, яку так і не відкрив, не розуміє, роду-племені якої не відає — чужу, хворобливо близьку. Він сам належав до того — паралельного! — простору, де гарчали машини з розхитаними клапанами, де сміялися не дуже тверезі і такі ясні і прості підпилі нічні гультіпаки, де вже який тиждень лив дощ і де парасолька була тільки парасолькою, а не дахом для двох. Вона повела, потягла його у свій світ, у свій простір, де зрозуміле легко перетворювалося на загадкове, де таємниці завжди лежали під рукою — блискучі і легкі, як жонглерські м’ячики.

“І неможливе можливе…”

Хто це сказав?

Блок це сказав…

Дай знав, що кохає цю жінку, і в цю хвилину — ні, в ці години! — вірив, що ніколи, ні за що не стане перевіряти її чарівну силу. І зовсім не тому, що відмінно вивчив класику і пам’ятав, з чим залишилася сварлива старушенція, яка випробовувала терпіння золотої рибки. При чому тут класика? Дан кохав цю жінку і болісно не хотів, щоб вона була чаклункою.

Чому ж, коли він проводжав її до розлучної тролейбусної зупинки, коли вони йшли бульваром, старанно обминаючи калюжі на гравії, йшли, притулившись одне до одного під чорним японським дахом на двох, чому він розповів їй про ті кілька сторіночок, що чотири місяці тому відніс у репертуарний відділ главку?

Скільки він виношував їх, перш ніж віддрукувати на розхитаній машинці, позиченій у бухгалтерії студії? Рік? Два? А може, він уже уявляв собі їх зміст, коли тільки-тільки клеїв свій перший номер в училищі, коли маленька негарна жінка, знаменита в минулому артистка, його педагог, фанатично закохана в літаючі булави, кільця і м’ячі, казала йому: “У тебе, Дан, прекрасна голова, ти вмієш думати, але — ой якби ти не лінувався!..”

Навіть Тілю він нічого не сказав про ці кілька сторінок.

А Оля слухала його і мовчала, вона вміла слухати, не перериваючи, не задаючи зайвих запитань, просто слухати— то велике вміння, майже втрачене людьми у наш квапливий вік.

Дан розповідав їй про атракціон, про яскраве і темпове видовище, де братимуть участь десять жонглерів, що працюють соло і всі разом — синхронно, з танцями, з акробатикою, про атракціон, де можна показати довгу історію жанру, давним-давно розпочатого бродячими комедіантами і доведеного до досконалості такими асами, як друг Коля. І коні будуть там, і моноцикли, і дріт над манежом, і трапеція під склепінням, тому що кидати всяку всячину можна скрізь, головне — добре кидати.

Дан мріяв прийти в училище, відібрати молодих хлопців і дівчаток, які вміють і люблять “кидати всяку всячину”, попросити ту жінку допомогти йому і їм. А може, — от було б здорово! — і Коля стане працювати з ними, і тоді вони ніколи вже не розлучаться, чудове життя розпочнеться!

Усе написав Дан на тих сторінках, нічого не випустив Як зумів, так і написав. За ці чотири місяці сто разів був у главку, а запитати про долю своєї ідеї соромився, вважав: якщо сподобалася, самі б йому про те повідомили. Мабуть, не сподобалася ідея чи не повірили громадяни начальники, що якийсь середній жонглер з нею впорається. От якби Коля на себе ініціативу взяв — справа інша, Коля — ім’я надійне, гарантія якості. А то ж не його це думка, не Колина, — Дан її виносив, кому, як не йому, втілювати.

Сказав, мало не вигукнув:

— Ти розумієш мене, Олю?

І вона відповіла рівним, напевне, надто рівним голосом— тоді і льодок у ньому Дану привидівся:

— Я розумію, Дан, дуже добре розумію. Неясно одне: чому ти думаєш, що інші дурніші за нас з тобою? Ти був у главку? Цікавився? Ні? Так піди завтра і поцікався. Впевнена: все буде гаразд.

І дідько смикнув його за язик запитати не без надії на певні обставини:

— Точно впевнена?

І почув у відповідь те, що хотів, що страхався почути:

— Точно упевнена!