Наступного ранку проклинав себе, репетирував, як уві сні, однак не сипав, узявся за кільця — відмінно пішли, кидав п’ять кілець у лютому темпі — і без завалів. Наприкінці відважився на особистий рекорд: викинув десять кілець і всі упіймав. Тут не треба плутати два дієслова — “викидати” і “кидати”, це різні у жонглерській справі поняття, хоча і з одним коренем. Кидати — жонглювати постійно, підкидати і ловити, підкидати і ловити — три, чотири, п’ять, навіть шість предметів. Ллє є межа спритності рук, межа людської реакції: дев’ять, десять, одинадцять предметів можна лише викинути: один раз підкинути і все встигнути впіймати, тут теж відчайдушна спритність потрібна, швидкість, чіпкість — далеко не кожен на це здатний.
Тіль сказав:
— Ти сьогодні якийсь нетутешній, Данчику. У тебе неприємності?
— З чого ти взяв? — вийшло грубувато, але Тіль не став вдаватися в подробиці.
— Твоя справа, мовчи. Воно й добре: автоматизм з’явився, добротна риса для майстра.
Вперше майстром назвав, а Дан навіть не зрадів, про інше думав: іти чи не йти?
Коли стояв під душем, вирішив остаточно: піде. Далі]-рати в ніяковість не мало сенсу.
Приїхав у главк — і одразу в репертуарний відділ, а там його зустріли мало не з обіймами: нарешті ти з’явився, довгожданий наш!
Виявляється, його заявку вчора розглядала режисерська колегія главку, дехто був проти, казав, що саме Дан атракціону не витягне, що ідея багата, перспективна, та треба б її — нехай Дан не ображається — кому-небудь із сильніших жонглерів передати. І Колине прізвище називали. Але тут виступив Тіль і сказав, що передавати атракціон нікому не треба, що Дан відмінно з ним впорається — треба бачити, як він останнім часом кидає, не видовище — суцільне задоволення! — що Коля — людина розумна, творча і сам не відмовиться приєднатися до атракціону, тим більше що вони з Даном друзі — нерозлийвода. І що він, Тіль, радий буде, якщо главк призначить його режисером в атракціон, немає нічого приємнішого, ніж працювати з майстрами своєї справи. Так і сказав: з майстрами, маючи на увазі його, Дана, і Колю. І про училище йшла мова, про те, щоб випускників залучити. Теж підтримали. Взагалі — повний успіх, фанфари і литаври.
Сказали: терміново пишіть сценарій, його швиденько затвердять, і з майбутнього року — як складуть кошторис — почнете збирати людей, репетирувати, замовляти костюми й обладнання.
Тут би Дану “терміново” сідати за письмовий стіл, думки у слова вбирати, брати на прокат друкарську машинку, а він, байдужий, тільки й спромігся, що подякувати за увагу, пообіцяв серйозно подумати про сценарій.
Апатії його здивувалися: є які-небудь труднощі? Може, професійного сценариста підключити?
За сценариста знову подякував, відмовився. Поцікавився: що з його номером буде — з тим, що його тепер готує?
Пояснили поблажливо, як маленькому: новий номер органічно увійде в атракціон. І старий теж увійде — з моноклем, сигарою і тростиною, як незабутнє минуле вітчизняного цирку.
Не зрозумів Дан, як вони туди увійдуть: йому що, атракціон із клаптів шити? Новий — то новий. Від початку до кінця. Але сперечатися не став. Зрештою в його теперішньому номері єдине нове — подароване Олею вміння кидати без завалів. І тільки. Так ось воно і не пропаде — завжди знадобиться.
Але думав про це якось механічно, за інерцією — належить, то й думається: тепер усі гори — дрібниця, всі висоти підкоряться, тепер тільки працювати, працювати, працювати — до одуріння, до райдужних кіл, де вони там від втоми виникають — в голові чи в очах?
А працювати саме і не хотілося. Хотілося повернутися додому, забитися в дупло, забарикадуватися від усіх. Не бачити, не чути, не думати.
А зможе — не думати?
Дан знав точно: не зможе.
Чому, запитував він, зробивши підлість, людина щосили намагається переконати себе в тому, що вчинила єдино правильно, що не було іншого виходу, що не підлість це зовсім? А що тоді? Єдине бажання здійснити давню мрію, що стала можливою завдяки коханій дівчині. Природно.