Пригадується, був у Дана приятель, не цирковий — з технічної братії. Закохалася в нього до нестями одна стюардеса, на міжнародних лініях вона літала, з усіляких Брюсселів і Парижів не вилазила. Ну валюта там, ганчір’я закордонне — усе при ній. Якось краватку своєму інженерові привезла, наступного разу — сорочечку, тоді — одеколончик для гоління з фірмовим запахом. А він — інтелігентний такий, тактовний, млосний, сволота порядна — почав цим обережненько користуватися. Скаже: ой, як я мрію про справжню “паркеровську” ручку. Бах — через два дні має ручку. Далі — більше: черевики щось зносилися, сорок другим розміром користуюся… І через тиждень красується у замшевих мокасинах. І не кохав же її, анітрохи не кохав. Добре, дівчина вчасно розкусила ного, відставку дала. Рік тому Дан зустрів її на Калінінському: заміж вийшла, дитинку народила, літати покинула, щаслива.

Так він же, інженер цей, не кохав її…

А ти, Данчику, любиш свою чаклунку, рибку свою золоту? Любиш, не можеш без неї — це так! І від цього ти ще більший негідник, ніж твій приятель. З ким, як кажуть, поведешся…

Якого біса ти про нього згадав, при чому тут він? А при тому, що не перевіряв би ти Олине чаклунство, повірив у нього безтямно й обачливо використав. Знав, що вийде все напевно, перепитав навіть: “Точно впевнена?” — і відповідь отримав ту, на яку чекав. Як би ти розчарувався, коли б вона раптом засумнівалася! А відмовку про “експеримент” вигадав для виправдання; ми, мовляв, не горлохвати, ми вчені-атеїсти, які в чудеса не вірять.

Що робитимеш, майстре?

Але ж чудес не буває? Правильно, не буває, все куди простіше: якщо потрапив у смугу везіння, звідусюди пощастило. Того і треба було коли-небудь чекати: руки є, голова на плечах є, тільки віри в себе бракувало. А фортуна — баба з ніг до голови, вона впевнених любить, допомагає їм. Є сенс у прислів’ї: у щасливого і півень несеться.

Гаразд, нехай так, ніякого чаклунства немає, а є ряд збіжностей, які зовсім не суперечать всесильній теорії імовірності. А як же бути з твоїм: “Точно впевнена”. Ні в яку ворожбу не вірив, а все ж запитав — про всяк випадок, наче перед прикметою підстрахувався. Найстійкіші атеїсти стукають по дереву і плюються через плече, щоб не наврочити, побоюються чорних кішок, розбитих дзеркал і розсипаної солі.

Значить, підстраховувався? На всяк випадок? А золоту рибку прилучити у співучасники не проминув зробити.

Дан остаточно заплутався, заблукав у собі. Одне знав точно: винний він перед Олею. Як зустрінеться з нею, заговорить, в очі погляне? Зможе? Не знав він, нічого не знав.

А тут телефонний дзвінок пролунав. Дан подивився на годинник: вечір уже, три хвилини на сьому. Телефон дзвонив, а Дан не знімав трубки, слухав пронизливі різкі дзвінки, кожний із них відгукувався болем у голові. Телефон замовк, і Дан заплющив очі: вмів би плакати — вголос завив би. Учора домовилися: Оля подзвонить о шостій годині, одразу після роботи. Подзвонила. Ось і все.

Все.

І до самого ранку, до сірого квітневого світанку тихо було в порожній квартирі. Тільки кран капав. Ну та його Дан вранці підкрутив, а повернеться з репетиції — нову прокладку поставить, то дрібниці, п’ять хвилин роботи.

Добиратися з Маріїного гаю в Ізмайлово, у студію — мандри не дуже приємні. Три види транспорту — тролейбус, метро, автобус, майже година їзди. Єдине, що тішило: ніколи не потрапляв у години “пік”. Їхав на репетицію на десяту ранку, коли основний потік уже відринув, людство приступило до створення матеріальних цінностей, а духовні — подібні до циркового номера Дана — могли і почекати.

Дан іноді запитував себе: кому потрібне його мистецтво? Дивна річ пам’ять! Люди ходять у театри і кіно, розповідають знайомим: учора бачили Смоктуновського у такій-то ролі чи Гоголєву у такій-то виставі. А як про цирк? Приблизно таке: нарешті вибралися, діти випросили на клоуна подивитися, програма хороша, цікава, слони були, собачки, джигіти на конях. І хоч би хто одне прізвище згадав! Де там: прізвища циркових артистів знають тільки справжні любителі. Таких немало в кожному місті, куди “дістає” цирковий артистичний “конвейєр”, навіть більше — кожна людина знає імена Карандаша, Попова, Нікуліна, Кіо, ще три — чотири імені. А всього у “конвейєрі” тисяч шість, їздять по країні, по стаціонарах і шапіто, працюють як прокляті, калічаться, ідуть на пенсію в тридцять, а то і в двадцять п’ять — роботу з малих років починають, до старості не залишають, буває, вмирають прямо в цирку: інфаркт наздоганяє де-небудь між денною і вечірньою виставами, і лежать у манежі, і оркестр грає Шопена, і, не соромлячись сліз, плачуть веселі клоуни, куражні джигіти, відважні акробати. А наступного дня вони знову вийдуть радувати публіку, яка не згадає їх імен, хвала богові, якщо — номери в пам’яті залишаться, і, напевне, це правильно, тому що мистецтво цирку на відміну від театру чи кіно сильне своєю єдністю, своєю цілісністю, коли “одиниця — дурниця”, коли жонглери, клоуни, канатохідці, гімнасти — всі разом, все — одне, нехай не сума одиниць, а сума єдиностей, та все ж сума. І тільки всі разом вони змушують глядачів зітхати за цирком як за святом, і тоді глядачі чудово пам’ятають ім’я кожного.

Його неважко запам’ятати, вважав Дан, воно в нас спільне. Цирк — наше ім’я. І нехай йому заздрять артисти кіно і театру, будь-хто з яких носить своє, неповторне, вимріяне. А спільного у них немає.

Зробить Дан атракціон — якщо зробить, буде в ньому десяток учасників — ім’я яким Цирк, і незрівнянний Коля, заслужений артист, жонглер із світовим ім’ям, стане не власним прізвищем пишатися, а спільним.

Отак-то…

А чи є сенс робити атракціон?

Випустити новий номер, їздити з ним по містах і селах до тихої старості, до того моменту, коли руки відмовлять, коли ними не тільки булаву — ложку з кашею важко підняти буде, як частенько у жонглерів буває, якщо вони в манежі не дурня клеють, а працюють на совість. А можна і дурня клеїти, публіка добра, не помітить, а помітить — вибачить, ще і в долоні поплескає. Краса, хто розуміє…

Тільки Дану того не зрозуміти: він цей атракціон, як сказано, з училищних часів вимріяв і забути про нього не зможе — не вийде.