Що відбувається на світі? Жив Дай, не тужив, зірок з неба не хапав, на долю не надіявся, що міг — сам намагався у долі взяти, а міг небагато, на більше ні сил, ні вміння, ні везіння не вистачало. Але й цим задоволений був, на невдачі не скаржився, навіть хутчіш удачливим себе вважав. Удачливим? Ні, Дан, до зустрічі з Олею справжньої удачі ти й не нюхав, а з’явилася Оля — удача косяком пішла: від дрібниці до крупняка, по наростаючій. І справді флуктуація якась.

Чи добре це? А що поганого? Ведуть тебе за ручку, помилитися не дають, бажання вгадують, виконують їх негайно. Не життя — справжня малина. З гірчинкою малина. Досі ти був сам, сам орав, сам сіяв, сам урожай збирав. А тепер тобі лише захотіти треба вчасно: хочу, мовляв, ось того і того. І “те і те” без зволікань з’явиться. Як у казці про золоту рибку.

Чи добре так? Нічого доброго! Не любив Дан чужого, не вмів заборговуватись — ні грішми, ні славою, ні щастям. Але, дозвольте, так розмірковувати — значить, вірити в Олнне чаклунство, не в себе вірити, а в якісь потойбічні сили, якими Оля, виявляється, володіє. А як же інакше пояснити дивовижну метаморфозу, яка за одну ніч трапилася з Даном? Був нуль без палички, став паличкою з нулями, великим жонглером, подібним до друга Колі. Так буває? Не буває. А чому, власне, не буває? Повірив у себе, мобілізував внутрішні резерви, що досі мирно дрімали в організмі, зібрав волю в кулак і показав, на що здатна людина. А людина багато на що здатна, можливості її наукою не вивчені, вчені вважають, що мозок лише процентів на десять задіяний, а решта дев’яносто заховані під його корою. Відкрилися? Відкрилися. Оля їм вихід знайшла.

Знову за рибу гроші: при чому тут Оля? А при тому, що тиждень тому Дан чудово користувався своїми десятьма процентами і про решту й гадки не мав. А тепер думає. І не просто думає — щосили користується. Тілю на втіху, собі на радість.

І все-таки: Оля чи не Оля? Як там суперечка атеїста з батюшкою? Хто кого? Дан з жахом розумів, що батюшка потроху-помалу, а гору бере. Ні, ні, ні, так все ж не буває, не може, не повинно бути, хоч ріжте на частини, катуйте, голки під нігті заганяйте!

А якщо поставити дослід? Так би мовити, вирішальний експеримент, як висловлюється Валерій Васильович, який керує вченою фізичною братією, перевірити суперечку з анекдота суворою науковою методикою: існують чаклунні сили чи ні?

Жарт, звичайно. Це ми теревенимо, веселимося, жартуємо.

А жарт цей підленький і пахне погано. З ким жартувати задумав, учений дурню? З людиною, яка дорога тобі, це вже і приховувати ні до чого. Станеться, що коси на собі рватимеш, чи не так?

Настрій був препоганий. Прокинувся на світанку, лежав у ліжку, намагаючись заспокоїти себе всесильним аутотренінгом: ти повністю розслаблений, збезволений, твоє тіло тобі не належить, ти не можеш навіть руку підняти, ти не чуєш звуків, ти щасливий, щасливий, щасливий…

Дідько, як кран на кухні капає, це ж повільне катування!

Не полінувався, пішов на кухню, насилу прикрутив кран: прокладку б замінити, та руки не доходять.

Повернувся, ліг, спочатку почав: ти спокійний, спокійний, ти відчуваєш немислиму легкість свого тіла, воно існує поза тобою, поза цим світом, ні про що думати, нічим думати — ти щасливий, щасливий…

Погана ти людина, Дан, людиночка, недолюдина, примат безхвостий. Що ти наробив, експериментаторе, як ти їй тепер в очі дивитимешся?

Вона теж добра! Жодних підозрінь, ані тіні сумніву, рівним голосом:

— А я розумію, Дан, дуже добре розумію. Неясно одне: чому ти думаєш, що інші дурніші за нас з тобою? Ти був у главку? Цікавився? Ні? Так піди завтра і поцікався. Упевнена: все буде гаразд.

Вона, бач, упевнена…

А чи не надто рівний був її голос? Навіть холоднуватий, з крижинкою, без фарб. Здогадалася? Ні, навряд. З чого б? Усе на рівні, усе природно, та й Дан не збрехав, сказав про наболіле, давно вимріяне.

Все — так, все — правда, але ж справа не в тому, що сказано, а в тому — навіщо сказано. Мета ніколи не виправдовувала засоби, історія це міцно довела. Та й до чого тобі знадобилася ця безглузда перевірка? Погано було?

Вони того вечора довго лежали, не засвічуючи лампи, не рухаючись, не розмовляючи — приголомшені тишею, що раптово зависла, і все здавалося порожнім і непотрібним, крім темряви і тиші — єдиного, що до краю сповнювало їхній світ.

Стелею пробігло світло від фар далекої машини, потім машина наблизилася, було чутно, як стукає на порожніх обертах розподвал — міняти час, що, водій не знає, чи що? Грюкнули дверцята, хтось сміявся, під дощем пробігаючи короткий відрізок шляху до під’їзду. Усе це відбувалося, як пишуть фантасти, у паралельному просторі, в чужому світі, лише відзвуком життя торкаючись їхніх темряви і тиші.