— Ви мені дуже потрібні, Олю.

— Я знаю, — просто відповіла вона. — Тому — я поряд.

Може, через те, що нудно було, він і не став наполягати: мовляв, проведу додому, бо як же інакше, адже надворі ніч, хуліганів довкола… Вийшов із тролейбуса і пішов додому.

А коли дістався своєї квартири, черевики були до краю у воді, штани до колін мокрі, коли вліз під гарячий душ, згадав: по-перше, не домовився про наступний дзвінок — ну та це вже нічого, тепер у нього є телефон, подзвонить Оля, а ось по-друге… “По-друге” здавалося набагато дивнішим: від кого вона про Колю дізналася? Він їй нічого про нього не казав, тим паче про його талант, про славу, про те, що почувається поряд з ним хлопчиком-початківцем, і не гнітить його це почуття, анітрохи не гнітить, але ніколи, ні на мить не забуває вій про це.

А Коля все-таки подзвонив уночі, рівно о другій годині пролунав дзвінок, Дан подивився на годинник, але трубки не зняв: спати хотілося, виспатися до завтрашньої репетиції, та й розмовляти з другом жодного бажання не було — не той настрій.

Прожектори погасли, кіношники пішли проявляти плівку, невеличкий репетиційний зал, незвиклий до масованої інтервенції “варягів”, майже обезлюднів, знову став затишно домашнім. Як там у класика: “Гул затих. Я вышел на подмостки”. Тіль сказав:

— Саме час попрацювати як треба.

— А як треба, Тіль? — Настрій у Дана відмінний, робочий, але біс протиріччя голови не опускає.

У Тіля в руках записник у розкішній шкіряній обкладинці, з золотою монограмою, і олівчик золотий, схоже, подаровані йому вдячними шанувальниками ще до відміни кріпацтва: рідкісна робота, філігранна, тепер таких не роблять, потреба відпала, тепер пишуть кульковими тридцятикопійковими ручками в худих записниках з сірими картонними палітурками.

— Я почну фіксувати всі твої завали, Данчику. Я фіксуватиму їх галочками. За кожні десять галочок ти мені даєш гривеник. Коли номер буде готовий, на ці гривеники я куплю тобі автомобіль “Жигулі” останньої моделі.

— Думаєш, вистачить на автомобіль?

— Вистачить, Данчику, цілком вистачить, ще і на запчастини залишиться.

— А я кажу, що не вистачить, старий циркачу, — обізлився Дан. — Купиш мені автомобіль із своїх кровних.

— Я купив би, дарлінг, але на тобі багато не заробиш. Мені ж за номер однаково платять: чи то я його місяць готую, чи десять років. Прогорю я з тобою, Данчику, останні штани на хліб зміняю… — Сама покірливість, голосок єлейний, оченята додолу опущені.

— Не лякайся, Тіль, калоші залишаться.

Узявши три булави, сів на “залізного коня”, поїхав розкидуватися, гріти м’язи.

Ох темп, швидкість, лиха справа, свистять булави перед обличчям, а ти їх не бачиш, ти тільки їхні сліди реактивні угледіти встигаєш, і звук за ними тягнеться, як за літаком, а вони влипають тобі в долоні і знову злітають — із двох рук, із правої — каскадом, ану по колу, уздовж бар’єра, по манежу проїдемо: бережися, Тіль, задавлю! — і па центр, а там — вистрибом на моноциклі — один-два-три, один-два-три! — пішли булави з-за спини — один-два-три! — а тепер з-під ноги — один-два-три! — веселіше, веселіше, публіка реве, оплески — немов обвал у горах.

— Стоп! — це Тіль крикнув.

Що таке? Що сталося?

— У чому справа, маестро? — піймав булави, тільки тепер відчув важкість у грудях, задихав часто-часто.