— Що не йде?

— Та ви цього не збагнете, треба довго пояснювати.

— А все ж?

— Жонглерів коли-небудь бачили?

— Вас бачу, — усміхнулась.

І він усміхнувся.

— Я маю на увазі — у манежі.

— Звичайно. Я бувала в цирку.

— Бували. Бездара я, Олю, мене навіть режисер мій за майстра не тримає, через обов’язок зі мною вовтузиться.

— А може, це вам здається?

— Якби ж то!

— Здається, здається. Ви, Дан, на мене не ображайтеся, але мені здається, ви дуже ледача людина.

— Точне спостереження.

— Не зрозуміли ви мене. Не працювати ви лінуєтесь, а повірити в себе. Звичка вас тримає: я ледачий, я бездара, куди мені до друга Колі. А якщо так, то навіщо старатися.

— Я стараюсь.

— Погано стараєтеся. За інерцією. Слухайте мене. Завтра ви прийдете на репетицію — тільки вірте мені, вірте, як лікареві чи сповідникові, інакше нічого не вийде! — прийдете на репетицію і все у вас вийде так, як вам хочеться, як ви можете, ви один можете, і ніхто інший, і так буде завжди, доки вірите ви, доки знаєте, що у вас є сили, є талант, є бажання, доки я з вами.

На одному подиху промовила як заклинання. Дан не сміявся, погано йому було, погано, як ніколи. Наче вивернули його, а назад не завернули чи не розвернули — дідько його знає, який тут префікс вжити!

— Доки ви зі мною…

— А я буду з вами, допоки потрібна вам.

І сам того не хотів, а сказав, вихопилося мимохіть звідкілясь із підсвідомості: