— Вибач, Тіль, я не знав…

— Ніхто не знав, Данчику, оце я з тобою вперше за багато років розговорився. А вибачення просити ні за що: давно це було, майже забув усе.

— Скільки ж тобі років, Тіль?

— Багато, Данчику, до дідька багато, я вже з рахунку збився. Ти ось що, сьогодні йди додому, відпочинь, полеж, подумай. І завтра не приходь, я зазирну в студію: тебе немає — значить, ще думаєш. А як надумаєш — з’явишся.

— Що надумаю, Тіль?

— А про Олю. Що хочеш, те й надумаєш, іншого не вийде. Все.

Підвівся, неквапно склав стільчик, черевики в калоші втиснув, підхопив портфель.

— Бон шанс, Данчику, усього найкращого.

Дан не дивився йому вслід, сидів, зсутулившись на бар’єрі, зіперши об коліна лікті — такий безглуздий сильний циркач з голубої картини Пікассо.

Та тільки не було перед ним ніякої дівчини, тоненької дівчинки на кулі.

І кулі не було.

Дан — жонглер, а куля — типовий атрибут номера еквілібристів.

Ось і пояснив усе мудрий Тіль, премудрий піскарик, який сам себе робив — бо нікому його робити було. А вірніше, нічого він не робив, забрався в міцний футляр — тоді, в дев’ятнадцятому, всі застіжки застебнув, засувки засунув, жив за інерцією, бо нічого він не забув відтоді — намовляє на себе — самою пам’яттю й існує. Портфель його — футляр, калоші — футляр, записник з монограмою… І ніхто відтоді у той футляр не зазирав — бажання не виникало. Живе поряд старичок-боровичок, засушена квітка з гербарія. “Як справи, Тіль?” — “Справи — краще годі й уявити!” Запитали — відповів, не запитали — промовчав, теж добре, хіба до образ йому, коли всі довкола у клопотах захлинаються, а клопоти, звичайно, найважливіші, мало не державної ваги: кому ставку не підвищили, хто з дружиною посварився, у кого син з хімії двійку вхопив, кого замість Києва на гастролі в Жмеринку заслали. Тіль про все послухає, кожному раду подасть.

Ось і йому, Дану, теж подав.

Спасибі тобі, Тіль, добра людина, не за пораду спасибі — не в ній суть, та й ніяких особливих рецептів Тіль не виписував — за відвертість спасибі, за те, що не удавав із себе бадьоренького, не плескав по плечу: все пройдене, Данчику, не сумуй, рідний! — за те, що зумів збагнути його і сказати про найважливіше.

Ніщо не здавалося Дану важливішим, ніж банальні в загальному одкровення Тіля, Так, банальні, але не стали вони від того безглуздіші чи невірніші. У вічному своєму прагненні до ексцентричності, до більшої оригінальності забуваємо ми про найпростіше, про споконвічне, про суть, якщо хочете, біжимо від неї, в емпіреях витаємо, а суть — унизу. Нам її знизу виносять розумні люди, а ми: ой, як примітивно, тривіально, загальновідомо!

А коли загальновідомо, то чому ж забули? Чому ж не користуєтеся?

Того останнього — щасливого! — вечора Оля зупинилася біля книжкового стелажа, пробігла поглядом по темно-синіх корінцях “Бібліотечки поета”, сказала ніби між іншим:

— “Жінко, що в тебе під шаллю?” — “Майбутнє!”

Дан тоді відзначив про себе: цитата звідкись, дівчата в нас освічені. А тепер силкувався згадати: звідки — і не міг, не знав він цих рядків, навіть вгадати автора безсилий.