— Він тобі що говорив, Ігорочку?

— Говорив: до міста побачимося.

— У-у, до міс-та… Отак він будь-якої миті зможе з’явитися. Хоч зараз.

— У Лежньовці він буде, — вперто сказав Ігор.

— А як ти гадаєш, Ігорочку, чи не супостат наш Пелікан, чи не злодій нічний? Ось кличку розбійничу носить…

І спробуй зрозуміти старика: чи жартує, чи справді вважає Пелікана розбійником.

— Нісенітницю ви кажете, Павле Миколайовичу, і самі про це знаєте.

— Чому нісенітницю? — Старик поїв, попив, збігав за кущі, тепер сидів, перетравлював, життям насолоджувався. А коли він у такому стані — Ігор це запримітив, — то схильний філософствувати. — Ось, наприклад, де його носить? Чому не з нами, коли йому до міста треба?

— А може, йому ще кудись треба.

— Припустимо. А нащо таїтися? Чому б йому не поділитися своїми планами з двома добрими мандрівниками?

— З вами поділись…

Ледньов насупився.

— Ображаєш, Ігорочку. В своєму нелегкому житті я ще нікого не виказав, не зрадив, на тридцять срібняків не зазираю, а раніше, до пролетарського перевороту, мені платні вистачало.

При слові “переворот” Ігор зморщився: слабкувато у професора з політосвітою, термінологію плутає.

— Все на гроші міряєте?

— А ідеали нині безкоштовно дають. З одного боку: хто був нічим, той стане всім. А з другого, відстоїмо святу Русь від посягань простолюду. Який ідеал тобі до душі, Ігорочку?

Ігор посміхнувся:

— Перший, звичайно.

— А тато твій інженер, тобто буржуй. Як поєднати?

— Батько мій так само думає.