— А так.

Гарний привід, переконливий.

— В тебе що, сьогодні тренування нема?

— Вгадав, хворобливий! Так ідемо, чи як?

— А не вижене? — все-таки засумнівався Ігор.

— Нас?! Хо-хо! Вона зрадіє неземною радістю, чи… — І він задер до неба вказівний палець, виразно потряс ним десь на рівні другого поверху, але роз’яснювати своє “чи” чомусь не став, вважав, видно, зайвим. — А до неї, до речі, подруга приїхала.

— Що за подруга? Звідки знаєш?

— Відповідь перша: з подружкою Наталі купались в морі. Відповідь друга: сама сказала.

— Переконав. Вирушаймо.

І рушили, добре, що йти недалеко. А до берези Ігор вирішив піти пізніше, не втече від нього подорож в інший світ…

Сімнадцять років, гарний вік, його зрозуміти треба. І Наталі, однокласниця мила, гарненька, хвилює погляди ровесників-акселератів, а вже подруга, загадкова незнайомка з чорноморською засмагою, — тут, як кажуть, без варіантів, тут двох думок не існує: мерщій познайомитися, перемагати, негайно, негайно. “І очі сині, бездонні цвітуть…”

— А куди це ти останнім часом зникаєш? — порушив мовчанку Пащенко, не відаючи, що проник до крихкого світу мрій про Прекрасну Даму, розколов його своїм заземленим питанням.

Тому Ігор відповів сухо:

— Не розумію, що ти маєш на увазі.

— Як тільки вечір — шукай тебе, як вітра в полі.

— Гуляю.

— Сам? Чи з кимось?

Ігор зовсім не збирався відкривати таємницю другові, навіть найближчому… Про що? Ну, скажімо, про таємницю двостовбурної берези. Ні, серйозно, те, що відбувалося там, в чужій пам’яті, належало лише йому і нікому більше, ніхто не мав права навіть зазирнути до світу, що належав Ігореві, не те що зазирнути — краєм вуха почути, що він є, цей світ.

Та чи й є?..

— Сам. І з кимось. З надто цікавою Варварою, пам’ятаєш, що сталося?