— Тож жартує? — полегшено зітхнула Настя. Судячи з усього, вона лякалася незрозумілого, віддавала перевагу збагненному, реальному, земному. — Ну а те, що ви Ігор, — це не жарт?
— Істинна правда…
І почалися розмови про те, про се, про минуле літо і майбутню зиму, про побачені фільми і прослухані платівки, розмови, що ні до чого не зобов’язували, але дуже приємні, цілком світські, якщо це поняття вільно віднести до не зовсім світського віку співрозмовників. Проте, слово честі, вони — розмови ці — майже нічим не відрізнялися від тих, що вели повсякчас їхні дорослі і навчені життєвим досвідом тата й мами, різниця хіба що в тому, що тата й мами згадують роботу, співробітників, а їхні діти — школу, вчителів, а все решта — однакове, повірте!
Можна, звичайно, назвати світську розмову порожньою, безглуздою, яка не несе жодної конкретної інформації. Все і справді так. Однак про що, скажіть, вести мову людям, які ще п’ять хвилин тому не підозрювали про існування одне одного і тепер не відають, чого вартий кожен з них, чим дихає, як живе? Ні, не винайшли ще певний кишеньковий індикатор інтелекту. Познайомився з людиною, подивився на шкалу: авжеж, стрілка біля червоної риски хитається, отже, розмову про Кафку або Кортасара треба вести. А в цього — у зелену риску вперлася. Поміркуємо про перемогу “Спартака” у грі на Кубок європейських чемпіонів.
Добре, хто це розуміє!..
А поки що через бідність замість індикатора світська бесіда і існує. Поговориш з людиною ні про що, тож наступного разу знатимеш, про що з нею говорити. Своєрідна розвідка словом.
Старик Ледньов дорікав Ігоря:
— Все мовчиш, Ігорочку, на людях. А люди говорити хочуть, швидше — виговоритися. Ти дай людині душу розкрити, розбалакай її, так і першим другом їй станеш, все вона для тебе зробить…
Є в Ігоря така риса: трошки губиться він у товаристві дорослих, надто, якщо воно велике та незнайоме. А якщо всі знайомі, то інша річ. Ось з Ледньовим чи з Пеліканом він на рівні почувається, не кажучи вже про батькових друзів.
Та з Настею у них чимало спільного знайшлось: вірші вона любить, і серйозному джазу перевагу надає, і російською історією цікавиться. Так усе добре йшло, коли то Пащенко, нечема і підганяйло, ні з того ні з сього запитав:
— Наталі, а коли родичі повернуться?
Наталка зиркнула на годинника.
— Мама повинна через півгодини бути. А що?
— Тікаймо, — Пащенко схопився з крісла.
— Звідколи ти моєї мами боїшся? — здивувалася Наталка.
— Я її не боюсь. Я не хочу зайвий раз потрапляти їй на очі. — Нелукавий Пащенко своєю заявою видав таємницю: отже, він надто часто потрапляє на очі Наталчиній мамі, тобто нерідкий гість у її домі. Інша річ, що таємниця ця давним-давно Ігореві відома, і не лише Ігореві — всій школі.
Ну а Настя… Причетний до чужої таємниці, Ігор не проти був створити — власне, так: створити! — свою. Спільну з Настею. А отже, Пащенко і тут допоміг йому. Зараз вони підуть від Наталки, Пащенко, як кращий друг, друг тактовний, щезне геть з очей, а Ігор піде проводжати дівчину. Осінь, падає листя, вітер кружляє його по асфальту. Лірика! Багато чого може бути осіннього вечора…
Так і сталося. Щоправда, Наталка трохи образилась: як це її кидають? І навіть краща подруга, яка, до речі, прийшла до неї коротати вечір, раптом теж поспішає не знати куди. Але Наталка — дівчина розумна, їй було зрозуміло, куди поспішає її подруга. Вірніше, чому.
Пащенко розпрощався з ними біля під’їзду, перегнувся навпіл, прополоскав біля ніг уявним капелюхом, підмів куряву з асфальту уявним пером, зойкнувши: “Ад’ю, сітуайєни!” — і зник в осінній мряці, щоб не сказати — мороці.
— Де ви живете, Насте? — запитав Ігор, бо з чогось треба було починати.