Професор скрутився на сухому ялинковому гіллі, коліна до підборіддя підтягнув, руками їх обійняв, очі не розплющував. Проте сказав:

— Зараз, зараз… Відійди од мене, недолюдку.

— “Я пришел к тебе с приветом рассказать, что солнце встало”, — продекламував Ігор. І це була правда: сонце давно піднялося над верховіттям дерев, висвітило вижовклу траву в лісі, гріло. День обіцяв бути теплим, а то й спекотним.

— Я ж сказав: зараз… невже не розумієш? — плаксиво затягнув Ледньов. Раптом розплющив одне око — ліве, глипнув ним на Ігоря: — Заварку не чіпав?

— Не велено було.

— Отож-то! — Швиденько сів, як іван-покиван, п’ятірнею обличчя витер — немовби вмився. — Закипіла?

— Кипить. — Ігор завжди з цікавістю спостерігав за процесом ранкового пожвавлення старика Ледньова, саме пожвавлення, бо іншого слова не підбереш. Тільки-но лежав, немов труп, і — враз! — живий і діяльний, немовби й не спав зовсім. А щодо умивання… Не любив старик цього заняття. Казав:

— Ми в яких умовах бродимо? В жах-ли-вих! Довкола зараза. А бруд, він захисна лушпинка — заразі й не пробитися.

— Ви ж інтелігентна людина, — дошкуляв йому Ігор, — професор!

— А що професор, що професор? — приндився старик. — Не людина він, чи що? Як всі, так і я. Ось прийдемо в село, попросимо хазяїв лазенку розтопити…

Лазенка виднілася попереду. Ігор сказав:

— Поснідаємо — і в путь.

Ледньов чай зварив, заварки його дорогоцінної ніхто не чіпав, отож він і задоволений, навіть дещо розімлілий.

— Куди ти так поспішаєш? — тільки й запитав.

— До Лежньовки вашої.

— А там тобі чого?

— “Чо-го”… Професор мені називається.

— Може, Пелікан підгребе…

— Жди-надійся. Хоча, може, і підгребе, як ти посмів висловитися. Ой, моветон!

“Чо-го” — не моветон, а “підгребе”, бачте, — моветон. А де послідовність? Старик Ледньов такою не грішив.