— То нікого, нікого, а то…

І Ігор на Пелікана прохально дивився, відповіді на те ж запитання чекав.

— Випадковість, — хитро посміхнувся Пелікан, підморгуючи Ігореві. — Звичайний збіг обставин, їхали бояри. А невже ви, дорогоцінний Павле Миколайовичу, в надприродні сили вірите? Не вірте, бога нема, ось і Ігор вам це підтвердить. Та й ви самі так вважаєте, адже вважаєте, не сперечайтеся, любий… — Тут він схопив трохи ошалілого Ледньова під руку, під залізну брезентову десницю, і повів до хати, знову ж таки обертаючись і підморгуючи Ігореві, який ішов позаду.

Собаки й хлопчаки мовчки дивилися на цю виставу.

А взагалі, припускав Ігор, усі вони явно брали участь у ній. Оскільки щодо бога Ігор був з Пеліканом цілком згоден, то щоб усе, що відбувається, пояснити, залишалось єдине: визнати, що Пелікан підмовив хлопчаків сховатися, а потім виникнути в потрібний момент. І собак підмовив. Тобто собак хлопчаки підмовили. Тобто тримали їх до потрібного часу.

Ігор зовсім заплутався, плюнув спересердя і зайшов до хати.

Хата була як хата, не краща і не гірша за інші, в яких їм уже доводилося ночувати, а часом — це вже які господарі трапляться — й обідати-снідати. Кімната — хоча, може, вона називалася якось по-іншому, Ігор не знав, оперуючи московськими поняттями, — поділялася навпіл величезною брудно-білою, що давно не знала вапна, російською піччю. Біля низеньких віконець без завісок стояв великий, нічим не покритий стіл і лавка перед ним. У кутку під стелею образ “Спас нерукотворний”, перед ним засвічена лампадка. Біля стіни незграбно збита полиця, на якій кілька глечиків, чи як вони називаються. Темно, хоча і день надворі. І знову нікого.

Ігор озирнувся довкола, прикидаючи, звідки можуть з’явитися в разі потреби чергові персонажі вигаданої Пеліканом вистави. Наче нізвідки. Жодних дверей, крім вхідних, що в сіни ведуть. Може, з повітря матеріалізуються…

Пелікан упіймав Ігорів погляд, усміхнувся:

— Не чекай, нікого немає. Хазяїн уранці до лісу пішов.

— А решта?

— В полі, — повторив Пелікан слова старика Ледньова. — Людей мало. Жінки та старики.

— А мужики де? — сварливо запитав Ледньов, який, здається, ще не отямився після вуличного видовиська.

— Хто до червоних подався, хто до білих, хто до зелених. Нікуди діватися, їхали бояри…

— А господар?

— Старик. Восьмий десяток пішов. Тільки грибами і ситий.

Ледньов сів на лавку, підібрав поли плаща.

— Бідно живуть…

— Отож-то, — підтвердив Пелікан. — Доведеться і вам нині попоститися, Павле Миколайовичу. Село бідненьке, не рівня Іванівці.

Ледньов, не підводячись, помацав долонею пічку: холодна. Зітхнув.