— До Москви і простіше можна. Потягом, наприклад. Ходять потяги, хоча і рідко. А все ж швидше добрався б.

— Швидше мені не треба.

— Ось і відчуваю. Приховуєш ти щось, браток.

— А ти, Пелікане, не приховуєш?

— Я? Бог з тобою!

— Сам допіру казав: бога нема. А ось хто ти такий, якого кольору — таємниця.

— Кольору я звичайного, їхали бояри, — гмукнув Пелікан і почухав груди. — Чорного, як бачиш. Таким мати народила… Та й татусь чорнявим був.

— Так і я тобі відповісти можу. Йду, мовляв, тому, що ноги маю. Дивлюся навсібіч, бо ж очі є.

— Тут ти не збрехав: хочеться тобі навсібіч дивитися. Бо ж очі широко розплющив.

— Та що я бачу, Пелікане? Тиша та гладінь…

— Щастило, брате, щасливчик ти.

— Розплющуй очі чи ні, окрім краси природи, нічогісінько не побачиш.

— Ось як ти заговорив, хлопче… Шкода. Я вважав тебе розумнішим.

Ігор образився: його, бач, розумнішим вважали. Ми дуже потішені, що комусь розумними здалися! Не дуже цього й прагнули.

Пелікан зрозумів, що образив хлопця, але виправлятися не став.

Сказав:

— Сидимо ми з тобою, двоє здорових мужиків, ну, я здоровіший, не в цьому річ, їхали бояри, але сидимо і ні дідька не робимо, черево сонцю підставляємо. А ти довкола подивися. Що бачиш? Злидні довкола, любий Ігорочку, злидні нескінченні. Тут біла гвардія, срібний полк полковника Смирного пройшов, все підчистив, підібрав. Ось у тій хаті, бачиш, де солома на стрісі продірявилася, півень був, один півень на все село, курей не залишилося. Так срібні орли спіймали того півня і давай шмагати його. За те, що курей не зберіг. І що ти думаєш? Забили птаха, на двадцять другому ударі богові душу віддав, прости, їхали бояри, що знову бога згадав…

— Ти це до чого? — обережно запитав Ігор.

— А до того, що, окрім очей, у тебе ще і голова на плечах є. Щоб думати та висновки робити. Краще правильні.

— Які ж тут висновки? Негідники вони, твої срібні орли… — Ігор дуже намагався бути байдужим, але не стримався, виказав себе — злість прокотилася, Пелікан її запримітив…