Альма глянула на мій живіт і запитала:

— Котрий із двох кавалерів батько?

Ми з Павелом обмінялися веселими поглядами.

— Той довгий, його звати Левін, — відповів за мене Павел.

На щастя, зацікавленість Альми своїм оточенням цим і обмежилася; те, що мій чоловік жив в окремій квартирі, її не дивувало. Вона дивилася втомленими очима на квітучу галявину (колишній газон Германа Ґрабера заріс) і, здавалося, насолоджувалася кавою, сонцем і свободою. Її біла долоня знесилено спочивала на руці Павела. Дивитися на таке було неприємно. Як на зло, мій нерозбірливий кіт, здавалося, теж нею зацікавився. Він затишно вмостився на її колінах, щоправда, не муркотів, а натомість пильно мружився на все довкола.

Раптом, спотикаючись, підбігла Лєна й, мало не задихаючись від ридання, видушила:

— Коля!

Павел і я зірвалися з місця й побігли в напрямку, куди показувала ручкою Лєне. Лама не поворухнулася.

Коля впав з дерева. Хоча із забою на голові текла кров, рана не здавалася небезпечною.

— Мені потрібен пластир, — промовила та добра дитина.

Павел відніс його всередину будинку, я відрізала пасмо волосся й приклала до травмованого місця чистий кухонний рушник.

Павел вирішив, що зяючу рану треба зашивати. Я наклала пов’язку, і він повіз сина в лікарню.

Лєне, голосно ридаючи, споглядала за тим, як ми подавали допомогу її братові, тож тепер я взяла її на руки, щоб потішити, і знову пішла до нашого сонячного місця в саду. Мене збивало з пантелику, що Альму взагалі не збентежив нещасний випадок із Колею. Щоправда, вона не сиділа стоїчно у своєму кріслі, як я того очікувала, а натомість кудись зникла. Я одразу ж кинулася на пошуки, але не знайшла її ані в саду, ані в будинку.

Може, Альма сіла до Павела в машину?

У роздумах я присіла на сходинку. Лєне поступово заспокоїлася, я не хотіла знову тривожити дитину своїми енергійними пошуками. Але вона сама запитала:

— Мама теж з ними поїхала?

— Так, — відповіла я.

Скільки часу не буде Павела? Я знала, що на вихідних у залах очікування в хірургічному відділенні назбирувалася чимала кількість пацієнтів — футболісти, садівники-аматори та батьки з відчуттям провини, які випадково вивихнули своїй донечці руку під час фізичних вправ.

Альма не давала мені спокою. Я знову взяла Лєне за руку й потягла крізь кущі, вгору та вниз вулицею, у підвал, по всіх кімнатах. Ми шукали кота, запевнила я. Неохоче зрештою постукала в надії на допомогу в двері до Левіна. Ще коли він відчиняв, я почула — з неймовірним полегшенням — жіночий голос. Альма дивилася з двома кавалерами телевізор.

— Я лише хотіла запитати… — розпочала я.