Павел одразу ж випустив мене з обіймів й скочив на ноги:

— Що сталося? Тобі не спиться? — запитав він не зовсім галантно.

Вона дивилася на нас очима смертельно пораненого звіра, а тоді зникла. Я, до речі, також. Навіть із заплющеними очима я бачила перед собою ту страдницьку постать.

Через кілька годин — десь через три — мене знову розбудили. Кіт безцеремонно стрибнув мені на груди, чого зазвичай не робив. Я гладила його шерсть. Загалом Тамерлан не любив гостей, до того ж моя нервозність перекинулася на нього. Він не давав мені спокою і штурхав знову і знову. Увімкнувши світло, я глянула на годинник. Раптом я відчула запах і вмить остаточно прокинулася.

У коридорі дим був помітно густіший. Кашляючи, я забігла у свою спальню. Альми не було. Особливо не церемонячись, я розбудила сплячих дітей.

— Одягніться, але швидко! — наказала я і вже була біля Павела, який заснув у гамаку.

Він миттю забув про сон, загорнув дітей у покривало, відвів їх у машину й від’їхав на п’ятдесят метрів далі по вулиці. Я ж тим часом викликала пожежників.

Кількома хвилинами після того я гатила у замкнені двері Левіна. Я чула, що на мансарді вирував вогонь і поступово починав пожирати сходи донизу. Павел гукав Альму.

Досить багато часу знадобилося, перш ніж чоловіки в трусах підійшли до дверей. Альми з ними не було. Пояснювати ситуацію не довелося.

Дивним чином Левін не втрачав спокою.

— Чад тобі нашкодить, — сказав він. — Негайно вийди на свіже повітря. Ми подбаємо про все інше.

Він прибрав «порше» та «мерседес» Дітера із заїзду, щоб змогла заїхати пожежна машина. Тоді викинув крізь вікно одяг і взуття.

Те, що мої прикраси, фотоальбоми, і навіть книги та деякі символічні для мене предмети були врятовані, я завдячую супутнику Левіна. Він з блискавичною швидкістю робив правильний вибір й виніс усе в пластмасовій ванночці та двох валізах ще до того, як прибули пожежники.

Вогнеборці запитали, чи всі люди врятовані, а тоді зайшли всередину із важкими приладами для дихання. Панелі, паркет, стелі з дерев’яною обшивкою, вбудовані шафи, гардини, килими, ліжка палали на всіх поверхах, сходи перетворилися на вуста пекла. Сусіди повиходили на вулицю й разом зі мною спостерігали, як жаринки, легкі, мов мильні бульбашки, здіймалися з палаючого будинку, а потім попелом падали на землю.

— Як гарно! — сказала Лєне.

Якщо Альма була на мансарді, повідомили пожежники, які намагалися залізти всередину по високій драбині, то її вже не врятувати.

Павел перебував у стані шоку.

Під великою ялинкою Левін побачив котячі очі, що виблискували фосфором. Він вирішив узяти перелякану тварину на руки і так знайшов Альму. Вона надихалася диму, мала опіки по цілому тілу, але була притомною. Павел тихо взяв її на руки. Пожежники викликали по рації швидку.

— Я хотіла накласти не себе руки, — сказала Альма.

Її відвезли у клініку Оґґерсгайма, я з Лєне переїхала до Доріт, а Павел із сином — до свого друга з роботи. Де спав тієї ночі Левін, я й досі не знаю. Мій будинок згорів дотла, врятувати не вдалося нічого: по мансарді було розлито бензин.