Хоча мене не надто радувала перспектива прихистку для проблемної Альми, я все одно погодилася великодушно, адже саме такою й була:

— Чом би й ні. Якщо вона так хоче…

Тим часом потеплішало, у саду все цвіло. Діти хотіли бавитися на вулиці; Павел же міг би тримати Альму максимально довго біля себе серед зелені, щоб я мала трішки спокою і могла прилягти, коли треба. Мені потрібен відпочинок. Але не так сталося, як гадалося.

Я сиділа з дітьми у дитячому садку й читала їм «Гидке каченя», Павел поїхав по Альму. Та не пройшло й п’яти хвилин, як Лєне вигукнула:

— Машина! Тато приїхав!

Ми підійшли до вікна і побачили Левіна і ще якогось незнайомця: вони вивантажували з «порше» валізи. Обидва засмаглі, у непрактичних білих костюмах, немов молоді пани, які відчували, що вхопили бога за бороду. Окрім того, на них були дивні сонячні окуляри та хвацькі капелюхи, що насамперед не личило Левінові. На його обличчі з’явилася сутенерська усмішка, якої я раніше не помічала. Я зітхнула й відвела дітей від вікна, щоб мій чоловік, бува, не подумав, що я дуже на нього чекаю.

Пізніше прибули Павел й Альма. На щастя, ті пройдисвіти не показувалися, хоча на верхньому поверсі чутно було, як туди-сюди ходять і як тече вода. Там, напевно, купалися й розпаковували речі.

Павел одразу ж усе зрозумів, щойно побачив «порше». За спиною Альми він, запитуючи, вказав пальцем нагору. Я ствердно кивнула.

Поїздка помітно втомила Альму. Вона одразу ж вляглася на гамак, дозволивши дітям її колисати. Тамерлан виліз на неї. У мене ж таке миле видовище викликало огиду. Дещо згодом мені дозволили принести до ложа Альми чай на травах. Павел попросив мене, щоб я запропонувала їй перейти на «ти».

Коли ми їли, у двері постукали й, не чекаючи дозволу, відчинили. На кухню замаршували Левін і той новий. Вони кинули в наше коло «привіт» й жадібно витріщилися на кнедлики та гуляш, з яких підіймалася пара. Левін запитав:

— Ти б не могла нам позичити кілька скибок хліба?

Як завжди, я наготувала із запасом. Проте тільки-но зібралася проявити гостинність, як упіймала попереджувальний погляд Павела. Тож підвелася, щоб принести з хлібниці хліб.

У цю мить Альма, така собі доброзичлива господиня, промовила:

— Сідайте до нас, тут усім вистачить. Павел, ти б не міг бути таким добрим і принести ще дві тарілки й столові прибори.

Я ще повернутися не встигла, як Левін приставив крісла й дістав із шафи тарілки, адже Павел навіть не збирався вставати з-за столу.

Вони були голодні й у доброму настрої. Сіра Альма розцвіла, діти почали дуркувати й бруднити мою білу скатертину.

Левін неодноразово із цікавістю, а може навіть зі смутком, заглядав до зимового саду. Мого живота, здається, він так і не помітив, нових орендарів сприйняв без здивування, небалакучість Павела проігнорував.

Не встигли ми піднести до рота останню ложку, як Павел підвівся й досить авторитарно наказав нам відправлятися у ліжко — мовляв, нам потрібний обідній сон — а він за підтримки дітей мав намір прибрати на кухні. Гості відчули себе зайвими.

Я вийшла без жодних заперечень. Встрягати зараз у суперечку — байдуже з ким і про що — у мене не було ні найменшого бажання.

— Як сяють очі й поля, — сказав Павел, коли ми пізніше сиділи в садку й пили каву.