Хазяїн побажав, гостям приємного апетиту і хотів уже делікатно піти від них, як раптом пригадав ще щось.
— Вам пощастило, сеньйоре, сьогодні ввечері Моро Паручо повертається з лісу. Ви ще встигнете поговорити з ним.
Петер одірвав свій погляд від фіолетової розпливчатої далини.
— Дуже вдячний за наше повідомлення. Я сьогодні ж сходжу до нього.
— І ще я довідався, що й той американець, який живе у Перейри, сьогодні збирається йти до Паручо, — додав говіркий хазяїн.
— От невдача! — розчаровано сказав Петер.
— Ні, ні, сеньйоре, — підбадьорив хазяїн. — Паручо, напевно, відмовить йому. Я ж вам уже казав, що він терпіти не може цих янкі. Проте я раджу вам піти до нього якомога раніше.
— Гаразд, — трохи подумавши, мовив Тербовен. — Де його шукати?
— Індієць живе в старенькому будиночку під самим лісом. Ви не заблудите, якщо підете вздовж тієї площі прямо до лісу. Я вже попередив його про ваш візит.
І послужливий хазяїн, вклонившись, вийшов з веранди.
33
Незнайомий солодкуватий запах наповнював душну пітьму ночі. Темрява зовсім не принесла прохолоди; сонячні промені протягом усього дня розжарювали вапняковий грунт, і спека тепер підіймалася вгору й висіла над землею. В повітрі пронизливо дзижчали москіти — пекельні мучителі людей і тварин.
Обливаючись потом, Петер не без задоволення помітив, що хазяїн так само страждає від спеки, хоча мусив би вже призвичаїтись до місцевого клімату. Люб"язно побажавши своєму гостеві «буенос ночес», хазяїн повернувся додому, а Петер вирушив у путь — до Паручо.
Пройшовши, велику площу, нерівномірно обрамлену кам"яними будівлями без вікон, Петер попрямував до лісу, як і порадив йому люб"язний хазяїн. У нього було таке враження, ніби життя тепер тільки прокидається від сну. Густа оксамитова темрява огортала все навкруги. Від будинків падали таємничі тіні. Ніч була наповнена якимись загадковими звуками — всюди щось шепотіло й шелестіло.
Спотикаючись на кожному кроці, Петер ішов, у гнітючій пітьмі, солодкий п"янкий запах екзотичних нічних квітів здавлював йому груди. Писк і пронизливі крики невідомих йому тварин ставали все голоснішими; він зрозумів, що наближається до лісу. Незнайомі моторошні звуки й окутана темрявою чужа місцевість, якої Петер досі ніколи не бачив, примушували серце битися частіше. Він стиснув руки в кулаки й, прислухаючись до кожного звуку, часто оглядався на ходу.
Нарешті Петер побачив слабий вогонь прямо надворі, хитке полум"я якого примарно освітлювало обідрану глинобитну стіну. Ця картина нагадувала театральну декорацію. «Може, це вже й є будинок Паручо?» подумав Петер, шукаючи дорогу до вогню. Раптом він почув голосну розмову. Притишивши ходу, Петер прислухався.
З хати, що стояла біля вогнища, долинув збуджений чоловічий голос. Він здався Петеру знайомим. Петер напружував свою пам"ять, намагаючись пригадати, де він чув цей голос. Пробираючись до хатини, де точилася суперечка, Петер все більше хвилювався. «Може, це з Паручо сперечається той американець, що зупинився у Перейри?» подумав він.
Тепер уже можна було чітко розрізнити два голоси: один — грубий і злий, другий — спокійний і глухий. Лише кілька метрів відділяло Петера від язичків полум"я, що здіймалися над багаттям, як глухий голос твердо й упевнено вигукнув:
— Я нікуди не поведу вбивцю! Я дуже добре вас знаю. Ідіть собі!
Тербовен зупинився, ніби вкопаний. Даремно його зір намагався проникнути в темряву біля вогню — мерехтливе полум"я сліпило. Раптом Петер здригнувся: прямо перед ним ляснув постріл, потім другий. Спалахи пострілів на якусь мить освітили густе листя заростей за хатою. Глухою луною постріли відгукнулися в лісі. Сполохані звірі і птахи відповіли на них зляканими, пронизливими криками.