– Все можливо, – здвигнула плечима Лейла. – Наша справа – справу доправити… Де ці клоуни вештаються?
– Ну, коротше, один в барі «Дірявий шолом» за питво щойно розплативсь, другий – в казино «Червоний ковпак», а третій на базарі бродить. Хто кого бере?
Лейла подивилася на свій комм, де на плані станції світилися три червоні крапки, тицьнула в ту, що була в казино:
– Цього я беру. Салман зі мною, підтримкою.
– Чудово, тоді я собі забираю того, що пиячить, – Семен закрив свій комм та сховав у кишеню. – Я тут все одно єдиний, кому спиртне можна. Так що ви, Мар’яно, Саїде, дуйте на базар. Тримаємо зв’язок.
Данило, замислений, сидів у навігаторському кріслі та перебирав пальцями по сенсорам, роздумуючи, яку дозу «коктейлю» виставили, та й чи приймати його взагалі. «Коктейль Харона» загострював сприйняття і допомагав працювати з дискретними зонами. Але увійти на «виворіт» будь-який досвідчений навігатор, хоч природний, хоч навчений, міг і без «коктейлю», на самих лише нейроконтактах. Це давало можливість бачити дискретні зони та сусідні маяки, а природні навігатори навіть могли робити переходи за знайомими маршрутами.
– Данило! – гукнув з екрана зв’язку Богдан. – Ти що надумав? «Коктейлю» бахнемо чи так підемо?
– Та от поки ще не вирішив. Ну, гаразд, давай спочатку так. Синхронізуємося та йдемо, я тебе підхоплюю, добре?
Богдан кивнув. І так зрозуміло було, що Данилові доведеться «покласти у кишеню» Богдана, щоб у того загострилося сприйняття на «вивороті». Але спитати він мав обов’язково, тому що така процедура є доволі неприємною і взагалі у якомусь сенсі це вторгнення в особистість. Йому самому до того, як він потрапив до запорогів, не доводилося працювати з іншими навігаторами. Так сталося, що в армії він був простим зв’язківцем, а після служби, отримавши право на безкоштовну вищу освіту, пішов учитися навігаційній справі, хотів стати навченим навігатором, адже в школі проходив тести, і дару вони не виявили, зате показали непоганий шанс зробитися простим навігатором. А коли здавав тести вдруге, під час вступу до академії, раптом виявилося, що в нього природний дар. Таке буває – коли дар прокидається у дорослому віці. Особливо в астерників, які взагалі фізично дорослішають повільніше за планетників. А вже після академії Данило виграв конкурс на участь у програмі далекого пошуку, отримав самостійну ліцензію, а його частка від прибутку Білої Скелі дозволила купити новенький експлорер. От так і сталося, що до недавнього часу він не займався навчанням інших навігаторів.
Данило натиснув кнопку старту навігаційної програми, заздалегідь вимкнувши подачу «коктейлю». Шолом відрізав від нього зовнішній світ, нейроконтакти холодними павучими лапками лягли на точки над скронями, за вухами і на потилиці, і навігатор вийшов на «виворіт» світу. Одразу ж побачив поряд Богдана – той виглядав як зеленкувата зірочка. Данило знав, що виглядають навігатори в гіпері завжди й для усіх однаково, але чим зумовлена ця «гіперформа» кожного з них – невідомо. Зрозуміло тільки, що це якась дивна проекція особистості, щось дуже інтимне. Спитати не наважувався, яким бачать його – не був певний, чи сподобається йому відповідь. Та й взагалі подібні розмови серед навігаторів були табуйовані. Частково через марновірство, але були й інші причини. Адже сексуальне життя люди не обговорюють з першим-ліпшим, правда ж?
Він підхопив зелену зірочку та притяг до себе. «Поклав у кишеню». В цьому поході – першому великому поході Данила в якості запорога – він таке вже робив. Одним з його обов’язків було навчання навігатора «Перця» проходженню нових маршрутів. Навчені можуть ходити знайомими шляхами, маршрутами, які вже проклав хтось інший, йти за маяками, але не можуть прокладати траси з нуля, хіба що невеликі відрізки між двома дуже помітними орієнтирами, але таке везіння рідко випадає. Вільно пересуватися на «вивороті» всесвіту можуть лише люди з природним даром. І в будь-якій галактичній державі їхній обов’язок – навчати інших новим маршрутам. Адже від усього числа навігаторів природні становлять не більше п’яти відсотків.
Відчуття від «підхоплення», як і раніше, було дивним, немовби Данило обійняв його та міцно притиснув до себе, й обидва при цьому були голі, як у час творіння. Тепер навігатор розумів, чому про природних ходять такі суперечливі чутки, ніби вони надміру люблять секс та злягаються з усім, що ворушиться, і що навпаки, ніби вони терпіти не можуть будь-які інтимні стосунки. Раніше Данило гадав, що це безпідставні вигадки, адже сам таким не був. Але якщо доводиться часто мати справу з іншими в гіпері й ось так от єднатися… воно мало для кого минає безслідно. Зрозумів Данило також і те, чому представники його професії вважаються холодними, гордовитими негідниками.
Всі ці думки пронеслися краєчком свідомості, і Данило запхав їх подалі, щоб не заважали працювати.
Тут, в квадранті Акермана, «виворіт» був на диво стабільний. Ніяких відхилень в гіпері, ніяких аномалій. Три дискретні зони, з них одна дуже велика, з купою зв’язок з іншими зонами, просто непристойно розкішна, справжній подарунок для місцевих. Тому-то в них так жваво йшли торгівля з контрабандою, і для звичайної планетки Фронтиру Акерман був доволі багатий та вважався досить благополучним та пристойним місцем. Данило огледів цю зону, помітив в ній присутність кількох навчених навігаторів у режимі «сну». Виявивши їх, він мав дотриматися правил навігаторського етикету – привітатися, позначивши себе ввічливим, легким імпульсом. Вони відповіли так само, але на контакт виходити не стали. Хтозна, може, один з них був навігатором клієнтів… Маяки були вже переведені в режим «карантин», блимали різким червоним світлом. Данило перекинув увагу на дві інші зони, маленькі та складної архітектури. Маяків в них не було, лише буї, які зараз також блимали в карантинному режимі. Він увійшов в одну з цих зон, щоб дослідити зсередини. Тісна, маленька, але для одного корабля габаритами як «Мавка» чи навіть «Перець» більш ніж достатня, особливо якщо пілот та навігатор – досвідчені люди. Зв’язки з іншими зонами були, зовсім небагато, і дві з них вели в Чорний Простір.
Друга мала зона виявилася зовсім крихітною, ізольованою. Буй у ній також був, звичайно, але зв’язок з іншими зонами Данило не знайшов. Звичайно, природний навігатор може перейти і з такої зони, він сам міг би. Зона лежала доволі відсторонь від робочого простору Акерманського порту, та й від оголошеного «стадіону» для астерболу також. Вивалитися в цю зону і не породити підозр було б непросто.
Данило вийшов із зони на «виворіт», потім у верхній гіпер, випустив Богдана та просигналив: «Виходимо».
В казино Лейла одразу помітила клієнта. То був високий, плечистий чолов’яга з явними ознаками монголоїдної крові, з пілотським шевроном на стандартній сірій куртці космохода. Він міг бути з Тяньго4, а міг – і уродженцем якої-небудь з планет Фронтиру. Там, на Фронтирі, жили найрізноманітніші люди, яких тільки могли винести на нові рубежі останні хвилі Експансії5. Лейла пробралася крізь юрбу до ряду гральних автоматів та встала в чергу до одного з них, узяла з літаючого підносу безалкогольний «мохіто». Салман, старанно роблячи вигляд, ніби він не з нею, пристав до столу з блек-джеком і зробив ставку. Блек-джек дозволяв не тупитися весь час на гральний стіл, тому Салман, поки круп’є роздавав карти, міг поглядати і на Лейлу, і на клієнта. А клієнт сидів за рулеткою, і, схоже, йому не дуже щастило.
Лейла, вдаючи, ніби їй набридло чекати своєї черги до автомата, пройшла до альфабетанської рулетки та втулилася поряд з клієнтом. Зачекала, поки прокрутиться колесо та засмучений клієнт злобно лясне по столу, дивлячись, як круп’є незворушно згрібає його фішки, і нахилилася та прошепотіла інтерлінгвою6:
– Я б ставила на червоне. На один номер.
Клієнт здригнувся і повернувся до неї. Лейла якраз вигнулася, немов би невимушено, але так, щоби в декольте її чолі груди були видні майже повністю. Кілька тонких чорних кісок зісковзнули з плечей та шовковистими кисточками мазнули клієнта по щоці.