Саїд нервово помацав кіберпротез на місці випаленого дірянами ока, скривився:

– Хоч би вона тут чого не втнула.

– Та ну, вона дівчина розумна, – Явдоха швиденько злізла з Василевих плечей, розкрутила ніжку свого стільця на максимальну висоту та спритно забралася на нього. – Чого ніяк не скажеш про багатьох інших. О, а он і клієнт, щоб мені провалитися!

До них і справді наближався непоказний чоловічок із кухлем пива у руці. На сторонній погляд здавалося, ніби він просто шукає вільне місце, але він йшов до них надто вже цілеспрямовано.

– Харитоне, а ми за будь-яке замовлення беремося, чи за яке сподобається? – поцікавився Яцько, здоровеннецький темношкірий бугай з Дару. Харитон посміхнувся:

– А сам як гадаєш? Дивитися будемо. Ми, слава усім вищим силам, не діряни якісь, в нас репутація, честь та гідність є.

Чоловік з пивом якраз саме цієї миті і дійшов до їхнього столу. Сів на вільне місце, поставив кухля:

– Вітаю добру компанію. Будьмо знайомі – Лео Стрибунець. Вам привіт від Сандро Водолія.

Запороги перезирнулися. Явдоха недовірливо глянула на Стрибунця:

– Милий, ти, може, що поплутав. Який ще Сандро Водолій?

– Який-який… який треба. Той самий, про якого всі подумали, – пхикнув чолов’яга, сьорбнув пива, поліз у кишеню та показав Харитонові плаский маленький жетончик. Харитон зчитав коди, блимнувши кібер-оком, та кивнув:

­– Саме нас шукали, чи кого першого здибали, з тими і зв’язалися?

– Наказано було годящих людей якомога ближче знайти та найняти. Ви якраз дуже годящі, я навіть на таке везіння й не сподівався, – Лео знову відсьорбнув пива, роздивився навкруги. Довкола вирувало звичайне життя: пиячили, вихилялися в танцях, грали; когось вже викидайли виштовхували з бару чи то за несплату, чи то за бійку. Біля букмекерської ятки активно лаялися та сперечалися, і там в самій гущині відблискувала під спалахами рекламного підсвітлення гаптована пайєтками тюбетейка Лейли.

– Коротше, хлопці та дівчата. Справа серйозна, державного рівня. Винагорода буде відповідна, щодо цього не переживайте.

­– Треба ж, а я вже злякався, що на самому патріотизмі працювати доведеться, – вишкірив зуби Тимош. – Не те щоб я страждав відсутністю патріотизму, але їстоньки теж хочеться. Нам же ж пенсію ніхто не заплатить, все самі.

– Викладай, Стрибунцю, – сказав Харитон.

– Справа, загалом, секретна, – кахикнув Стрибунець. – І дуже термінова.

– Отакої, – Мар’яна висловила загальну реакцію – недовіру та подив. – А що ж ви самі? Стільки спецслужб на податки сумлінний нарід утримує, невже терміново-секретною справою нема кому зайнятися?

– На жаль, – розвів руками Стрибунець. – Треба, щоб справу поробили, кхм, приватні особи.

Запороги перезирнулися: все зрозуміло. Отже, справа не просто секретна, а ще й така, до якої Республіка немовби не має жодного стосунку.