— Мені у дитинстві мама загадувала дома прибирати. — Олег не звернув уваги на легку задерикуватість тону молодшого співрозмовника. — Ох, і не любив я тієї роботи.

— А мені бабуся, — зітхнув волоцюжка, — але в нас такого причандалля не було, — він вказав на щітки та алюмінієву швабру. — Це коли я вже на вулиці опинився, попервах підробляв в одній кав’ярні на Озерці. За харч прибирався там.

— А як на вулицю потрапив?

— Та, це довга історія. Батьки від наркоти повмирали, ще коли я малим був. Жив із бабусею в селі, — голос Дена несподівано затремтів, проте Олег вдав, ніби цього не помітив, — а як вона померла… Просто на городі… Полола картоплю, сказала, що їй щось недобре, коло серця. На сапу сперлася, сісти спочити мабуть хотіла, але поточилася, і все, і її вже нема… Поховали за день. Мені сусіди на кутку і молока давали, і обідати кликали, і город порати допомогли. Думав, зимуватиму в селі. Там і школа була. Та восени прийшов голова сільради з якоюсь тіткою. Вони з чоловіком десь аж із Мурманська до нас переїхали. Документ мені голова показує, нібито бабуся продала їм нашу хату, ще у квітні. Йому люди кажуть: «Що ж ти, вилупок, робиш, це ж сама хвальсивікація. Сироту безхатченком лишаєш?!». А голова свої п’яні очі вилупив і каже, що усе по закону, а мене у притулок віддадуть. Ну, я того ж вечора й дременув на станцію, сів у потяг…

— То хата так тим зайдам мурманським і лишилася?

— Як тікав, то спробував підпалити, але вона не зайнялася. Та їх таки покарав Господь. В нас хата над самою яругою стояла, а там унизу люди глину собі для будівництва брали. Ще як лопатами, то воно нічого, і бабуся завше слідкувала, аби з нашого краю не копали, а з протилежного. Її слухали… Зустрів я оце з місяць тому на Озерці хлопця із нашого села, майже одноліток мій. То він розказав, що восени хтось екскаватор надумався у те глинище загнати. Ну, щоб на продаж довбати глину. А навесні, як дощі пішли, хата посунулася в яр. Вся завалилася, враз, уночі. Люди ту біду побачили, коли розвиднилося. Зранку чоловіка відкопали мертвим, а жінку — живою. Та не довезли до лікарні — машина швидкої допомоги зламалася, старезна була, та й дорогу ж розвезло… Нехай царствують… — Останні слова Ден вимовив, вочевидь, наслідуючи односельців, які чув від них, коли ті частувалися горілкою на обіді після похорону. — Слухай, Олеже, — він несподівано всміхнувся, стріпнувши волоссям, — а в тебе, ну… дівчина є?

— Які ти віражі закладаєш! — Олег розсміявся з раптової зміни теми їхньої розмови. — Ну, як тобі сказати… Сам бачиш — із тими клопотами, які на нас оце впали, не зовсім до того.

— Хитруєш? — Ден, примружившись, хитро поглянув на характерника. — Не хочеш розповісти?

— Та чого ж бо то?! Щиро кажучи, є…

Олег, і сам того не зауваживши, розповів Денові, як працював рятувальником на пляжі, як познайомився там із Ніною, як вона виїхала з батьками за кордон. Ну не про Людмилу ж із іншими дамочками було розповідати. Ден слухав уважно, питаннями не докучав, а коли Олег скінчив, запитав:

— То що, ти з нею відтоді не спілкувався?

— Шукав у соціальних мережах, але нема її там.

— То ти шукати не вмів. А, як ти кажеш, її прізвище?..

З камбуза почувся гучний стукіт ополоника по пательні — у такий прадідівський спосіб кок сповіщав, що сом нарешті досяг кондиції, гідної найвибагливіших гурманів.

Вечерю для характерників накрили на верхній палубі, до столу зібралися усі восьмеро — повний склад Ордену Триголоса. Команда та Ден із Гусиком ласували сомом на нижній.

Шашлик із річкового велетня смакував на славу. Надвечір’я пізньої весни вже освятили своєю появою молодий місяць та Венера. Яхта, розсуваючи носом спокійну воду, йшла попід берегом. Вітру майже не було.

— Я з’ясував, яка точка позначена координатами, записаними на дискеті, — Назар поклав собі на тарілку ще одну порцію. — Прикметна, одначе, місцина.

— Цікаво, що ж саме? — Гордій полив білим соусом апетитний шматок на своїй тарілці.

— Пам’ятаєте скульптуру бугая біля Криворізького шляху у Таромському? — кібернетик обвів поглядом товариство.

— Я там частенько проїздив, — хитнув головою Олег.