— Як Ви й наказали, — невпевнено почав юнак, — я підібрав трьох надійних пацанів, ми вибрали чотири місця, звідки добре проглядається небо над аеродромом, і чекали Вашого сигналу. Коли Ви подзвонили і сказали, що літак з’явиться над полем близько п’ятої, і в нас є цілих дві години, щоб зайняти позиції…

— Не розповідай того, що я й так знаю. Говори про саму аварію.

— Так ось, — Макака трохи збадьорився, — я для себе вибрав місце на даху багатоповерхівки.

— Чому там? — поцікавився Василь.

— Бо звідти видно посадкову смугу, а також усі три точки, з яких мали вдарити хлопці.

— Стратег! — вперше усміхнувся Томас. — Що далі?

— Ну, Ви ж сказали, що це буде невеликий, але прикметний літачок, розфарбований у чорно-жовто-біле. Я в бінокль його побачив, хоч і дощ сильний періщив, піймав променем — намагався у кабіну поцілити. Телефоном дав команду хлопцям, і ми його вже не випускали. Двох я поставив так, щоб вони опинилися навпроти літака, коли він з’явиться над злітною смугою і вже не зможе ухилися. Третій був у лісосмузі і світив збоку. Дощ нам дуже заважав.

— Далі, далі, — азартно підганяв хлопчину Томас.

— Спочатку нічого не відбувалося. Я бачив у бінокль, як літак випустив шасі і вже майже був на землі, потім трохи пішов угору, а тоді раптом — знову униз. Перехнябився, черконув крилом землю, аж іскри посипалися, його закрутило, закрутило… І все, зупинився.

— Загорівся? — Томас різко крутонув кермо, об’їхавши вибоїну на асфальті.

— Ні, але пожежна машина виїхала на поле майже одразу. Там такий кіпєш здійнявся, — Макака говорив, не приховуючи захвату.

— А швидка?

— Дві. Приїхали одна за одною.

— Ти все це з даху у бінокль спостерігав?

— Еге…

— Я ж тобі наказував негайно вшиватися, щойно літак упаде.

— Дуже подивитися кортіло…

— І телефони ви мали викинути, тоді ж. Викинули?

— Нууу…

— Зрозуміло. Що було далі?