Не минуло й року, як олігарх доповів про перші позитивні результати. За його словами, створена якимось Фьодаром Россомахіним біоінформаційна речовина, у поєднанні з цифровими технологіями та стародавніми езотеричними практиками, здатна продукувати безвідмовних солдатів-біороботів, що коритимуться єдиній волі. Почувши про них, самодержець у мріях назвав свою майбутню гвардію кібер-опричниками.

Ще Шахсуваров твердив, що біоінформаційна речовина здатна подовжити життя та позбавити від смертельних недуг — така собі «жива вода» двадцять першого сторіччя. Той, хто володітиме нею, зможе підкорити своїй волі усіх, хто прагне жити довго, а надто — жадає, щоб живими і здоровими залишалися його близькі. Страта навпаки — замість відбирати життя за допомогою ката, дарувати його, застосовуючи біологічно-езотеричні технології. Повіривши у «живу воду», самодержець вирішив, що саме вона стане ексклюзивним джерелом його надприродної і одноосібної влади над підданцями, та й не лише над ними.

Але муляв диктаторові один сумнів, яким він не міг поділитися навіть із найближчими людьми. Отримавши більшу частину життєвого досвіду у КДБ, він не вірив у те, що хтось здатен просто подарувати «живу воду», нехай і самому лідерові та символу нації. Самодержець шукав і не знаходив справжніх мотивів такого широкого жесту з боку Шахсуварова. Тому, коли той безслідно зник із місця авіакатастрофи, найперше, що спало диктаторові на думку — олігарх намагається уникнути виконання обіцянки віддати цю унікальну технологію. Він наказав будь-що з’ясувати справжні обставини подій на Дніпропетровському летовищі.

Зазнавши ганебного фіаско у Кременчуці, Томас із Василем у геть кепському настрої повернулися до квартири теософа. На лаві біля під’їзду на них чекав Макака. Від нього несло переляком. Томас похмуро наказав юнакові піднятися у квартиру і там розповісти, що сталося.

— Ранком, — по дитячому шморгнувши носом, почав оповідь волоцюга, — якісь страшні дядьки забрали одного з пацанів, з якими ми літачок лазерними указками підсвітили…

— Як саме це сталося? — процідив Томас.

— У бусик вкинули просто на площі Петровського. Ми домовилися разом піти у «Пузату хату». Я йду, бачу — він мене вже чекає на тротуарі неподалік від входу. Коли раптом різко вивертає та спиняється бусик з відсунутими дверима, звідти двоє вискакують, хапають мого дружбана за шкірки і вкидають прямо у машину. Все…

— А ти що? — сердито запитав цереушник.

— Шо я! Ноги в руки — й дав драпака…

— Ти бусик добре запам’ятав? — для годиться поцікавився Василь.

— Сріблястий «Фольксваген». Весь грязюкою заляпаний.

— Ви з ним як домовилися зустрітися, телефоном? — цього разу Томас вже говорив майже спокійно.

— Еге…

— З іншими двома також спілкуєтеся телефоном?

— Так.

— Давай його сюди, і без розпатякуання, коли жити хочеш! Давай, кажу! — Томас вихопив телефон із тремтячих рук юнака й вийняв з нього батарею живлення та сім-картку. — Що про тебе знає той йолоп, якого викрали?

— Нічого, лише поганяло моє…

— І цього цілком досить. Зі своїми дружбанами на зв’язок більше не виходь. З цієї квартири слід негайно звалювати. Василю, збирайся! Я перевезу вас до Запоріжжя. Може, там знайдуть не надто швидко.

За п’ятнадцять хвилин «Хаммер», за кермом якого сидів той самий бритоголовий мовчун, вже від’їхав від під’їзду. Вони недовго покружляли містом, рухаючись переважно у протилежний від Запоріжжя бік. Тоді в якомусь із провулків пересіли до старої «Шкоди». Її Томас уже повів сам — і спрямував на Запорізьку трасу.

— Тепер розкажи, як саме все відбулося на летовищі, — через плече кинув Макаці Томас. — Нічого не випусти!